VI. Кваліфікація автотранспортних злочинів

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 12 из 23Следующая ⇒

V. КВАЛІФІКАЦІЯ ХУЛІГАНСТВА

1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ХУЛІГАНСТВА

Хуліганством у кримінальному праві називається грубе порушення громадського порядку (громадського спокою, громадської моралі), що вчинюється з хуліганських мотивів і виражає явну неповагу до суспільства (ч. 1 ст. 206 КК).

Законодавче визначення хуліганства виражене невеликою кількістю його загальних ознак. Ця обставина значно ускладнює кваліфікацію діяння, передбаченого ст. 206 КК, особливо при відмежуванні його від злочинів проти особи. Пленум Верховного Суду України у зв'язку з цим вказав на необхідність з'ясовувати всі фактичні обставини справи, в тому числі спрямованість умислу, мотиви, ціль, наслідки і характер дій кожного з учасників хуліганства, а також чи супроводилися ці дії порушенням громадського порядку і явною неповагою до суспільства[370].

Це керівне роз'яснення Пленуму Верховного Суду має важливе значення для кваліфікації хуліганства, але воно не вирішує всіх практичних проблем. І сьогодні найбільше помилок допускається при відмежуванні хуліганства від інших злочинів. Хоч у багатьох постановах вищих судових органів відзначається, що хуліганство відрізняється очевидним і явно грубим порушенням громадського порядку і неповагою до суспільства, але ці вказівки мають незначну практичну цінність, оскільки майже всі умисні злочини (якщо не всі) є грубим порушенням громадського порядку і виражають явну неповагу до суспільства (вбивство, розбій, зґвалтування, масові безпорядки, групова бійка і т. ін.). Практика свідчить, що під законодавче визначення хуліганства підпадає будь-який умисний злочин. Зокрема заподіяння тілесних ушкоджень у громадських місцях із застосуванням зброї або інших предметів завжди поєднане з грубим порушенням громадського порядку і є проявом явної неповаги до суспільства, але такі дії не у всіх випадках кваліфікуються за ст. 206 КК.

Неправильно, наприклад, були кваліфіковані за ч, 1 ст. 206 КК дії Б., який зустрів вночі на вулиці У. і, грубо порушуючи громадський порядок, наніс побої, домагався від неї інтимної близькості. Щоб покласти край таким діям, потерпіла лезом порізала собі руку. Розглянувши справу, судова колегія Верховного Суду України зазначила, що Б. був знайомий з У., зустрічався з нею і ночував у Її квартирі. Зустрівши ЇЇ тієї ночі, Б. запропонував вступити з ним у близькі стосунки, а коли вона відмовилась, вдарив її в обличчя. Тобто судова колегія встановила, що Б. діяв не з хуліганських, а з особистих спонукань, а тому його дії не можна кваліфікувати за ст. 206 КК[371].

У зв'язку з цим особливого практичного значення набуває більш чітке і конкретне визначення хуліганства як кримінально-караного діяння, передбаченого ст. 206 КК, шляхом розкриття якомога більшої кількості його специфічних ознак.

Хуліганство як злочин дійсно грубо порушує громадський порядок, і в ньому проявляється відверта зневага до суспільства. Але ці ознаки характеризують не головні його суспільно-юридичні особливості, не те, що в ньому є відмінного, властивого лише йому. Центральною, головною ознакою складу злочину, передбаченого ст. 206 КК, є його мотив — хуліганські спонукання.

У літературі вже давно відзначалось, що хуліганство є особливий, специфічний мотив антигромадської поведінки, що "воно є не дія, а лише властивість дії"[372].

Хуліганський мотив — це прагнення до самоствердження, самовираження людини низької культури, невихованої, з нестримним і вкрай розбещеним егоїзмом. Це спосіб самовираження хама, варвара, дикуна.

В основі хуліганських спонукань лежить егоїзм, злобність і незадоволення, що сягають до беззвітної люті і тупого відчаю, викликаних розбіжністю між рівнем домагань особи та наявними можливостями їх здійснення[373].

Треба зазначити, що прагнення особи до самовираження і самоствердженя є нормальною і природною потребою кожної людини[374]. Кожна людина прагне до самовираження, самоствердження своєї особи, але люди обирають для цього різні засоби. Суспільна оцінка такого прагнення повністю залежить від того, як, якими засобами і способами ця потреба задовольняється.

 Одні задовольняють її самовідданою працею, науковими чи спортивними досягненнями, сумлінним служінням громадським інтересам, самопожертвуванням заради загальної справи, інші — біганиною за модою, "гарним життям", престижними речами, треті — пияцтвом, жорстокістю, глумом над слабким, старим чи хворим.

Б.С. Волков правильно відзначив, що грунтом хуліганських спонукань є безкультурність, невихованість, жорстокість. Дикі наміри і вчинки народжуються дикими звичаями і звичками[375]. Але така характеристика хуліганських спонукань не викриває Їх першопричини, генезису, не дає відповіді на запитання: чому людина веде себе таким чином, якої мети вона прагне досягти, заради чого вона протиставляє себе суспільству.

Разом з тим хуліганські спонукання не зводяться до фрустрації — стану гнітючої напруги, відчаю і спричиненого цим прагнення подолати почуття власної неповноцінності, оскільки, по-перше, воно не притаманне всім чи навіть більшості осіб, винних у вчиненні хуліганства, по-друге, рівень домагань не завжди буває завищеним, по-третє, це почуття здебільшого взагалі не можна задовольнити вчиненням хуліганських дій (наприклад, за наявності фізичних вад особи).

Вся слідчо-судова практика свідчить, що хуліганські спонукання — головна відмінна риса, особливість діянь, що кваліфікуються за ст. 206 КК.

Вчинення подібних дій з інших, не хуліганських мотивів утворює інший злочин, здебільшого — злочин проти особи. Наприклад, судова колегія Верховного Суду України в ухвалі у справі К. зазначила, що заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у зв'язку з тим, що потерпілий у грубій формі втрутився у суперечку між засудженим та його дружиною, кваліфікується як вчинення злочину на грунті особистих неприязних стосунків, а не як хуліганство[376].

Найпоширенішими є помилки в кваліфікації злочинів, пов'язаних із заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень. Нанесення побоїв або заподіяння тілесних ушкоджень, що були викликані особистими неприязними стосунками, за загальним правилом, не можна кваліфікувати за ст. 206 КК.

Дії, що супроводилися погрозами вбивством, образою, нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені в сім'ї, квартирі, відносно родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, неправильними діями потерпілих та ін., кваліфікуються за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Такі дії можуть кваліфікуватися як хуліганство лише в тих випадках, коли вони одночасно були поєднані з грубим порушенням громадського порядку і виражали явну неповагу до суспільства[377].

Відмежування цих злочинів проводиться головним чином з урахуванням мотиву діяння. Воно може кваліфікуватися як хуліганство за ст. 206 КК лише в тому разі, якщо було вчинене з хуліганських спонукань. Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 червня 1991 р. "Про судову практику в справах про хуліганство" роз'яснив, що відрізняти хуліганство від Інших злочинів необхідно з урахуванням спрямованості умислу винного, мотивів, цілей та обставин вчинених дій.

Вчинення злочину на грунті особистих неприязних стосунків у більшості випадків свідчить, що він був вчинений не з хуліганських спонукань, а з мотивів помсти (ревнощів), корисливості тощо. Особисті неприязні стосунки між винним і потерпілим можуть складатися протягом тривалого часу (Іноді роками), але вони можуть виникнути і в момент неправомірної або аморальної поведінки потерпілого. Особисті неприязні взаємовідносини можуть виникнути і раптово, якщо вони зачіпають важливі інтереси сторін або поєднані із заподіянням істотної шкоди.

Наприклад, Г. після обопільної бійки з П., вважаючи, що присутній при цьому Я. вдарив його по голові, збив його з ніг і наніс йому удари по голові й животу, чим заподіяв тяжкі тілесні ушкодження. Президія обласного суду, розглянувши справу, визнала кваліфікацію дій Г. за ч. 2 ст. 206 КК необгрунтованою, оскільки злочинні дії Г. вчинив не з хуліганських спонукань, а на грунті особистих неприязних стосунків, які виникли під час бійки Г. з П.[378].

Другою характерною особливістю хуліганства є вчинення його за явно незначними, неістотними приводами. Тобто має місце явна неадекватна реакція на поведінку потерпілого чи інших осіб. Наприклад, Б., перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, пізно ввечері безпричинно причепився у дворі будинку до А. С., А. Д. та П., ображав їх нецензурними словами, вдарив в обличчя П., який зробив йому зауваження[379].

Трапляються випадки, коли хуліганські дії вчинюються майже без будь-яких приводів. Так, п'яний К. прийшов на територію парку культрури і відпочинку, підійшов до столу, біля якого стояв Ж. і без будь-якого приводу з боку Ж. зі словами: "Оце тобі!" наніс йому удар ножем у спину і залишив ніж у тілі потерпілого.

Таким же чином п'яний Д. на вулиці біля входу в ресторан підійшов до раніше незнайомого йому К. і з хуліганських мотивів двічі вдарив його кулаком в обличчя, збивши з ніг. Коли потерпілий піднявся і почав тікати, Д. наздогнав його та уламком скла, знайденим біля ресторану, з метою вбивства з хуліганських мотивів наніс удар в шию, заподіявши смертельне поранення, та продовжував наносити йому порізи обличчя, грудної клітки, живота, в тому числі з ушкодженням внутрішніх органів, а також наніс численні удари по голові, заподіявши перелом перенісся, спинки носа, щелепи. Від заподіяних тілесних ушкоджень К. помер на місці події[380].

Разом з тим діяння не може кваліфікуватися за ст. 206 КК як вчинене з хуліганських мотивів, якщо воно вчинене за істотними приводами, як відповідна реакція на таку поведінку потерпілих або інших осіб, яка порушує важливі громадські чи особисті права й інтереси. Привід для виникнення конфлікту може бути істотним не тільки у випадках порушення правоохоронюваного інтересу, а й у випадку приниження честі і гідності особи. Характерною в цьому плані є справа Г., який тривалий час залицявся до X., простоював ночі під вікнами її будинку. Нарешті однієї ночі він відімкнув замок, зайшов у квартиру, роздягнувся І хотів лягти у ліжко, де спала X. Вона прокинулась і запропонувала йому піти геть. Г. мовчки, без заперечень одягнувся і, виходячи з приміщення, став просити X. нікому про цю подію не розказувати. X. пообіцяла зберегти все як таємницю, але в той же день все розповіла господарці дому В., у якої мешкала X. В. негайно доповіла про нічну подію директорові радгоспу. Директор тут же викликав до себе Г. і в присутності В. почав соромити його. В. також стала ганьбити Г., а коли вона запитала його:

"Може ти ще й вікна мені поб'єш?", Г. відповів: "Так, поб'ю!". Тут же Г. пішов до будинку В. і побив скло у двох вікнах. Наступного дня Г., заспокоївшись, повністю відшкодував заподіяні В. збитки.

У своїй постанові слідчий обгрунтовано вказав, що все скоєне Г. не містить складу злочину, передбаченого ст. 206 КК, оскільки ці дії вчинені не з хуліганських мотивів, а з мотиву помсти у відповідь на неправильну поведінку X. і В.

Третя специфічна особливість хуліганства полягає в тому, що безпосередня причина злочинного діяння завжди внутрішня, вона міститься в самому діючому суб'єктові, в його намірах, у проявах його волі. Ця причина внутрішня у тому розумінні, що вчинені дії ні якою мірою не викликані необхідністю за конкретних обставин, логічно не обгрунтовані і не зумовлені цими обставинами. Наприклад, Т., працюючи на заводі, часто був роздратованим, проявляв грубість та інші хуліганські дії до окремих робітників заводу, погрожував їм, принижував їх честь і гідність. пов'язуючи свої дії з національною належністю окремих громадян. Таким чином, дії Т. зовнішньо нічим не були зумовлені, не спричинювалися ніякими зовнішніми обставинами. Вони обгрунтовано були кваліфіковані за ч. 2 ст. 206 КК.

У тих випадках, коли безпосередня причина події є зовнішньою щодо діючого суб'єкта, тобто коли вчинені ним дії зумовлені зовнішніми обставинами, знаходять у них якесь логічне обгрунтування, то такі дії не утворюють складу злочину хуліганства.

Подібний висновок зробив і С.С. Яценко, зазначивши, що у всіх випадках, коли ініціатором сварки був потерпілий і винний діяв не з хуліганських спонукань, не спрямовував свої дії проти громадського порядку, не протиставляв себе суспільству, а метою його дій було зведення рахунків з конкретною особою, яка вчинила неправомірні дії;

скоєне в принципі не має хуліганського характеру і не підпадає під ознаки ст. 206 КК[381].

Так, необгрунтовано були кваліфіковані дії С. за ч. 2 ст. 206 КК. П. заліз на дах 4-поверхового будинку, де він мешкав, і почав згортати сніг з даху, не звертаючи уваги на людей, що проходили повз будинок. П. продовжував скидати сніг і після того, як прохожі і сусіди зробили йому зауваження і просили П. припинити роботу, оскільки це загрожувало їх безпеці. Тоді С. заліз на дах і вдарив П. кулаком в обличчя, заподіявши йому середньої тяжкості тілесні ушкодження. Президія обласного суду кваліфікувала дії С. за ст. 102 КК[382].

Встановлення безпосередньої причини (внутрішньої чи зовнішньої) злочинного конфлікту має важливе практичне значення для відмежування хуліганства від злочинів проти особи. Зокрема Л. було визнано винним у тому, що він у громадському місці у стані сп'яніння розпочав сварку з Б., ображав його нецензурними словами, побив, заподіявши йому ножем легкі тілесні ушкодження. Але в справі було встановлено, що між Л. і Б, склалися неприязні стосунки через те, що Б. зробив у своїй квартирі майстерню, де виконував різні роботи на замовлення громадян, чим створював шум і ненормальні умови для відпочинку Л., людини хворобливої, інваліда другої групи. Отже безпосередня причина цього конфлікту була зовнішньою, зумовленою неправильною поведінкою самого потерпілого. Тому дії Л. обгрунтовано були кваліфіковані за ч. 2 ст. 106 КК[383].

Згідно із законом хуліганством визнаються лише умисні дії. Кримінальна відповідальність за хуліганство настає лише при доведеності умислу на порушення громадського порядку і проявів явної неповаги до суспільства. Наприклад, безпідставно були кваліфіковані за ч. 2 ст, 206 КК дії Т., який, будучи п'яним, вночі помилився і зайшов у будинок, розташований поблизу його житла. Прийнявши квартиру, де мешкала К., за свою, він намагався відчинити двері ключем, кликав дружину і просив відчинити. Коли ж йому ніхто не відповів, став стукати ногами у двері і пошкодив замки. Президія обласного суду, розглянувши справу, зазначила, що Т. не мав умислу на грубе порушення громадського порядку, його дії не виражали явної неповаги до суспільства, а були випадковими. До того ж Т. одразу вибачився перед потерпілою і запропонував відшкодувати збитки. Президія обласного суду визнала, що в діях Т. немає складу злочину. На підставі п. 2 ст. 6 КПК президія скасувала судові рішення із закриттям провадження у справі[384].

Таким чином, діяння, передбачене ст. 206 КК, відрізняється від інших подібних злочинів:

1) мотивом, який полягає в прагненні невихованої, егоїстичної особи до самовираження, самоствердження шляхом порушення громадської моральності і громадського спокою та прояву явної неповаги до суспільства (хуліганський мотив);

2) приводами, які явно неадекватні, не відповідають вчиненим винним діям, вони зовсім несуттєві) неістотні;

3) причинами конфлікту, які при хуліганстві є внутрішніми, вони не мають логічного обгрунтування в обставинах, не випливають з обставин, не зумовлені ними;

4) умислом, тобто наявністю наміру порушити громадський порядок і виявити явну неповагу до суспільства.

Враховуючи ці особливості, діяння, передбачене ст. 206 КК, можна відмежувати від злочинів проти особи. Ці відмежувальні ознаки хуліганства мають важливе значення для кваліфікації злочинів, оскільки багато подібних злочинів кваліфікується: 1) як хуліганство за ст. 206 КК;

2) як злочин проти особи; 3) як сукупність злочинів, передбачених ст. 206 КК та статтями, що передбачають відповідальність за злочини проти особи (статті 93 і 101 КК).

Кваліфікація діяння, пов'язаного з нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, з погрозами та образою, залежить головним чином від спрямованості умислу винного, мотивів, приводів та причин вчинених дій. Якщо такі дії вчинені з хуліганських спонукань, без істотних приводів, і вони не були зумовлені зовнішніми обставинами, скоєне слід кваліфікувати за ст. 206 КК. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, хуліганські дії, що супроводилися погрозою вбивством, образою громадянина, заподіянням побоїв, тілесних ушкоджень (за винятком умисних тяжких тілесних ушкоджень) чи пошкодженням державного, колективного майна або приватного майна громадян без обтяжуючих обставин, кваліфікуються тільки за відповідною частиною ст. 206 КК.

Додаткова кваліфікація скоєного за статтями про злочини проти особи або проти державної чи колективної або приватної власності не потрібна[385].

Якщо такі дії були вчинені з мотивів помсти, користі або інших спонукань або були зумовлені особистими неприязними стосунками між винним і потерпілим, або винна особа не мала умислу на порушення громадського спокою (моральності), то скоєне треба кваліфікувати як злочин проти особи.

Якщо в процесі хуліганства потерпілому були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження або смерть, то скоєне кваліфікується за сукупністю статей 206 і 101 чи ст. 93 КК[386].

Вчинення злочинів, передбачених ст. 101, ч. 2 та ч. З ст. 89, ч. 2 ст. 145 КК, з хуліганських мотивів кваліфікується за сукупністю з хуліганством. За сукупністю злочинів слід кваліфікувати також необережне вбивство (ст. 98 КК), вчинене під час хуліганства[387].

На підставі змісту цих головних ознак злочин, передбачений ст, 206 КК, можна визначити як не зумовлене зовнішніми обставинами грубе порушення громадського спокою і громадської моральності, вчинене з хуліганських спонукань.

2. ПРОСТЕ ХУЛІГАНСТВО

Простим хуліганством називається грубе порушення громадського порядку і явна неповага до суспільства, що передбачено ч. 1 ст. 206 КК. За ч. 1 ст. 206 КК кваліфікуються дії, які грубо порушують громадський порядок і виражають явну неповагу до суспільства.

Дії, які хоч і порушують громадський порядок, але не є грубими, значними, які не досягають ступеня суспільної небезпечності злочину, не можна кваліфікувати як кримінально каране хуліганство за ч. 1 ст. 206 КК.

Наприклад, необгрунтовано були засуджені за хуліганство Д., Й., Ш. і Г. Як члени колгоспу вони вимагали на колгоспних зборах дострокових виборів правління, заявляли, що голова правління зловживає своїми посадовими повноваженнями і розбазарює колгоспне добро. Ці вимоги підтримали інші колгоспники. Але президія зборів відхилила їх. Тоді Д., Й. та інші звинувачені у цій справі почали кричати, свистіти, плескати в долоні. Збори було перенесено на наступний день.

У протесті прокурора зазначалось, що шум і крики, що супроводили збори, були виразом обурення колгоспників неправильними діями окремих керівників колгоспу, а не проявом хуліганства. Пленум Верховного Суду України, розглянувши протест прокурора, визнав його обгрунтованим і справу Д., Й. та інших провадженням закрив за відсутністю в їхніх діях складу злочину[388].

Діяння, передбачене ч. 1 ст. 206 КК, належить до так званих матеріальних складів злочину, і тому завжди потрібно встановити і довести, що винний грубо порушив громадський порядок. При цьому грубе порушення громадського порядку — це не тільки процес вчинення злочину, а й його наслідки. Оцінка злочинних наслідків хуліганства значною мірою залежить від місця, часу та інших обставин вчинення хуліганських дій. У деяких випадках ці обставини є вирішальними, оскільки аналогічні дії (наприклад, паління, відправлення природних потреб, оголення тіла), вчинені в різний час і в різних місцях, оцінюються іноді прямо протилежно.

Критеріями оцінки хуліганських дій та їх наслідків, як правило, є норми моралі, звичаї і правила співжиття людей.

Хуліганство іноді заподіює конкретну матеріальну чи моральну шкоду (знищення або пошкодження майна, заподіяння тілесних ушкоджень тощо), яка також становить злочинні наслідки і впливає на оцінку діяння.

Щоб кваліфікувати діяння за ч. 1 ст. 206 КК, важливо встановити, чи вчинив винний грубе порушення громадського порядку, і за цією ознакою відмежувати кримінально каране хуліганство від дрібного, яке є адміністративним правопорушенням (ст. 173 КпАП).

Пленум Верховного Суду України вимагає від суддів не кваліфікувати як хуліганство дії осіб, які вчинили більш тяжкі злочини, за ч. 1 ст. 206 КК і дії осіб, які вчинили злісне чи особливо злісне хуліганство, та усунути із судової практики помилки, коли кримінально каране хуліганство кваліфікуються як дрібне хуліганство і, навпаки, до кримінальної відповідальності притягують осіб, які вчинили дрібне хуліганство.[389]

З іншого боку, характеристика ознак дрібного хуліганства може бути корисною для оцінки кримінально караного хуліганства, що підпадає під ознаки ч. 1 ст. 206 КК. Загальне законодавче визначення дрібного хуліганства (ст. 173 КпАП) свідчить, що від кримінально караного воно відрізняється головним чином наслідками — меншими, менш значними порушеннями громадського порядку. Отже більш тяжкі наслідки хуліганства дають підставу кваліфікувати вчинене за ч. 1 (ч. 2 чи ч. 3) ст. 206 КК.

Для кваліфікації хуліганства оцінка вчинених дій та їх наслідків має вирішальне значення, особливо при відмежуванні дрібного від кримінально караного хуліганства (чи навпаки). Дрібним хуліганством визнається нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян (ст. 173 КпАП).

Але нецензурна лайка в громадських місцях чи образливе чіпляння до громадян, що супроводилися нанесенням побоїв, знищенням чи пошкодженням чужого майна, кваліфікуються за ч. 1 ст. 206 КК.

Разом з тим образа, нецензурна лайка та інші подібні дії, поєднані з пошкодженням чи знищенням чужого майна або нанесенням ударів, побоїв кваліфікуються за ч. 1 ст. 206 КК лише у тому разі, коли вони були вчинені з хуліганських спонукань, через неістотний привід, тобто мають усі ознаки хуліганства. Коли цих ознак немає, то вчинене не може кваліфікуватися за ч. 1 ст. 206 КК як хуліганство.

Наприклад, у справі Т. президія обласного суду зазначила, що заподіяння потерпілому майнової шкоди особою, яка не мала умислу на порушення громадського порядку, не містить складу хуліганства[390].

Не можуть кваліфікуватися за ч. 1 ст. 206 КК й інші діяння, які мають деякі подібні зовнішні ознаки — образа (ст. 126 КК), нанесення побоїв (ст. 107 КК), легких тілесних ушкоджень (ст. 106 КК), самоправство (ст. 198 КК) та деякі інші, оскільки останні вчинюються не з хуліганських мотивів, але з істотних приводів, що випливають із зовнішніх обставин[391].

Якщо діяння кваліфікується за ч. 1 ст. 206 КК, то образа, побої, пошкодження або знищення майна, погроза вбивством, заподіяння легких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень повністю охоплюється складом хуліганства і додаткова кваліфікація цих дій за відповідними статтями КК не потрібна.

3. ЗЛІСНЕ ХУЛІГАНСТВО

Злісним хуліганством називаються дії, вчинені з хуліганських спонукань, що відзначаються винятковим цинізмом чи особливою зухвалістю або поєднані з опором представникові влади, громадськості чи громадянам, що при-сікають хуліганські дії, або вчинені особою, раніше судимою за хуліганство (ч. 2 ст. 206 КК).

Діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 206 КК, якщо воно містить хоч би одну з чотирьох визначених законом ознак:

1) винятковий цинізм;

2) особлива зухвалість;

3) опір особам, що присікають хуліганські дії (представникам влади, громадськості або окремим громадянам);

4) наявність судимості за раніше вчинене хуліганство.

Якщо хуліганські дії не мають жодної з цих кваліфікуючих ознак, то вчинене кваліфікується за ч. 1 ст. 206 КК як просте хуліганство.

Визнання тих чи інших дій винятково цинічними або особливо зухвалими проводиться на основі оцінок конкретних обставин в їх сукупності з урахуванням часу, місця та умов вчинення злочину. При цьому за ч. 2 ст. 206 КК за ознакою виняткового цинізму кваліфікуються такі дії, які супроводилися демонстративною зневагою до загальновизнаних норм моралі: проявом виняткової безсоромності, знущанням над хворим, особою похилого віку чи такою, що перебуває в безпорадному стані, тощо[392].

Цинізм — це нахабне зневажливе ставлення до норм моралі, чемності, до того, що користується особливою шаною, визнанням, загальною повагою. Винятково цинічними визнаються, зокрема, непристойні рухи тіла, оголення статевих органів, відправлення потреб у громадському місці в присутності сторонніх осіб.

Хуліганські дії у багатьох випадках бувають цинічними. Для кваліфікації діяння за ч. 2 ст. 206 КК за ознакою виняткового цинізму необхідно встановити і довести не просто цинічність тих чи інших дій, а їх винятковий, надзвичайний, найвищого ступеня цинізм.

При кваліфікації діяння за ч. 2 ст. 206 КК у всіх процесуальних документах — у постанові про притягнення обвинуваченого (ст. 132 КПК), в обвинувальному висновку (ст. 223 КПК) і вироку (ст. 333—335 КПК) повинно бути обов'язково вказано, за якою саме кваліфікуючою ознакою діяння винного визнається злісним хуліганством. Якщо діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 206 КК за ознакою виняткового цинізму чи особливої зухвалості вчинених дій, то в процесуальних документах повинно бути зазначено, які саме конкретні дії винного визнані винятково цинічними чи особливо зухвалими.

Відсутність у постанові про притягнення як обвинуваченого, в обвинувальному висновку та вироку вказівки, за якою кваліфікуючою ознакою хуліганство визнано злісним. і повних даних про характер вчиненого злочину є підставою для скасування вироку і направлення справи на нове розслідування.

За ч. 2 ст. 206 КК за ознакою виняткового цинізму кваліфікують лише умисні дії, що дуже грубо, демонстративно і свідомо ображають моральні почуття людей. У тих випадках, коли, наприклад, особа задовольняє свої природні фізіологічні потреби хоч і в громадському місці, але вживає можливі для неї в цих конкретних обставинах заходи для того, щоб сховатися, не викликати почуття сорому у сторонніх осіб і т. ін., її дії не можуть кваліфікуватися за ч. 2 ст. 206 КК.

Злісним хуліганством за ознакою особливої зухвалості визнається таке злочинне порушення громадського порядку, яке виражало явну неповагу до суспільства і супроводилося насильством із заподіянням тілесних ушкоджень або знущанням над особою, яке тривалий час і вперто не припинялось або було пов'язане з пошкодженням чи знищенням майна, зривом масового заходу, тимчасовим припиненням нормальної діяльності установи, підприємства чи громадського транспорту та ін.[393].

За ознакою особливої зухвалості вчинених дій злочин кваліфікується за ч. 2 ст. 206 КК не тоді, коли винний проявив звичайну зухвалість, звичайне нахабство чи грубість або жорстокість, а лише в тих випадках, коли його дії були особливо зухвалими, тобто відзначались надмірною, найвищого ступеня зухвалістю. Тому звичайне зухвале хуліганство, що виявилося в образі, нанесенні ударів, побоїв, легких тілесних ушкоджень без розладу здоров'я або пошкодження чи знищення малоцінного майна, якщо спосіб вчинення таких дій не створює великої суспільної небезпечності для потерпілих або оточуючих, кваліфікується за ч. 1 ст. 206 КК[394].

Необгрунтовано, наприклад, було засуджено за ч. 2 ст. 206 КК за ознакою вчинення хуліганства з особливою зухвалістю Д., який у стані сп'яніння вчинив у ресторані хуліганські дії — порушив громадський порядок, у туалеті ресторану розбив перегородку з тирсоплити. Цими діями Д. заподіяв збитки на суму 800 000 крб. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України, розглянувши справу, вказала, що суд безпідставно визнав ці дії Д. особливо зухвалими, і перекваліфікувала їх з ч. 2 на ч. 1 ст. 206 КК[395].

За ч. 2 ст. 206 КК хуліганство як особливо зухвале кваліфікується у тих випадках, коли хуліганські дії супроводилися заподіянням тілесних ушкоджень, пошкодженням чи знищенням майна, тяжкою образою потерпілих, застосуванням грубого насильства і т. ін. Все скоєне при цьому повністю охоплює ч. 2 ст. 206 і додаткова кваліфікація цих дій за статтями про відповідальність за злочини проти здоров'я (ст. 102 і ч. 1 ст. 106 КК), власності (ч. 1 ст. 89 і ч. 1 ст. 145 КК), честі та гідності особи (ст. 126 КК) не потрібна. Але заподіяння тілесних ушкоджень кваліфікується за ч. 2 ст. 206 КК лише у випадках, коли вони були заподіяні під час хуліганських дій. Якщо ж заподіяння тілесних ушкоджень не супроводилося порушенням громадського порядку, діяння не може кваліфікуватися за ст. 206 КК[396].

Частина 2 ст. 206 КК не охоплює вчинення більш тяжких, ніж хуліганство, злочинів. Тому вчинення під час хуліганства злочинів, передбачених ст. 101, ч. 2 та ч. З ст. 89 або ч. 2 ст. 145 КК, кваліфікується за сукупністю з хуліганством (ч. 2 чи ч. З ст. 206 КК).

Хуліганство визнається злісним і кваліфікується за ч. 2 ст. 206 КК, якщо винний вчинив опір особам, які припиняли його хуліганські дії. Припиненням хуліганства є вчинення таких дій, які здатні зупинити хулігана, покласти край його злочинним діям. Прохання припинити хуліганські дії, зауваження, умовляння, вимоги тощо не є припиненням.

Протидія, опір як кваліфікуюча ознака ч. 2 ст. 206 КК має місце лише в тих випадках, коли хуліган активно протидіє припиненню, тобто застосовує фізичну силу (відштовхує, наносить удари, побої, заподіює тілесні ушкодження тощо) або погрожує застосувати насильство.

Непокора, тобто відмова від виконання наполегливих, неодноразових вимог громадян, представників влади або громадськості припинити хуліганські дії, не є опором і не визнається кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 206 КК.

Згідно зі ст. 185 КпАП злісною непокорою є відмова від виконання наполегливих, неодноразово повторених законних вимог чи розпоряджень працівника міліції при виконанні ним службових обов'язків, члена громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовця у зв'язку з їх участю в охороні громадського порядку або відмова, виражена в зухвалій формі, що свідчить про явну зневагу до осіб, які охороняють громадський порядок,

Пленум Верховного Суду України вказав, що на відміну від злісної непокори, передбаченої ст. 185 КпАП, вчинення опору полягає в активній фізичній протидії здійсненню працівником міліції, членом громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовцем обов'язку по охороні громадського порядку. Такі дії утворюють склад злочину, передбачений ст. 188' КК. За цією статтею має відповідати не лише безпосередньо правопорушник, а й інша особа, яка активно перешкоджала працівникові міліції, члену громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовцю виконувати покладені на них обов'язки по охороні громадського порядку.

Опір, не поєднаний з насильством чи погрозою його застосувати, якщо він був спрямований лише на те, щоб перешкодити працівникові міліції запобігти злочину чи затримати особу, яка його вчинила, утворює окремий склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 189³ КК.

Поєднаний з насильством або погрозою застосувати насильство опір військовослужбовцю або члену громадського формування з охорони громадського порядку, що перешкодив запобігти злочину чи затримати злочинця, охоплюється складом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 188' КК.

Насильство, застосоване щодо працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовця при опорі їм під час виконання ними службових обов'язків по охороні громадського порядку, може виявлятися в умисному нанесенні побоїв, тілесних ушкоджень тощо. При цьому заподіяння будь-якому з потерпілих легких тілесних ушкоджень, а члену громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовцю і середньої тяжкості охоплюється диспозицією ч. 2 ст. 188' КК. Якщо під час опору працівникові міліці умисно було заподіяне середньої тяжкості чи тяжке тілесне ушкодження, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2. ст. 188' та ч. 2 ст. 189² КК.

Погроза застосувати насильство під час вчинення опору полягає у висловлюваннях або діях про наміри винної особи застосувати насильство до працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовця при виконанні ними обов'язків по охороні громадського порядку. Погроза насильством щодо працівника міліці у зв'язку виконанням ним інших службових обов'язків тягне відповідальність за ст. 189² КК[397].

Хуліганські дії, що супроводилися опором працівникові міліції, члену громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовцю, представникові влади або громадськості при виконанні ними обов'язків по охороні громадського порядку або будь-якому громадянину, що припиняв хуліганські дії, в тому числі і поєднані з насильством чи погрозою застосувати насильство до цих осіб, повністю охоплюються диспозицією ч. 2 ст. 206 КК і додаткової кваліфікації за статтями 188 і 188' КК не потребують.

Наприклад, безпідставно були кваліфіковані за ч. 2 ст. 206 і ч. 2 ст. 188' КК дії Р. Він був визнаний винним у тому, що в стані сп'яніння з хуліганських спонукань вчинив вночі в будинку свого тестя сварку, нецензурно лаявся, погрожував розправою дружині, побив посуд, шибки у вікнах, а потім кочергою заподіяв тестеві тілесні ушкодження середньої тяжкості. Для приборкання хулігана мешканці села викликали працівника міліції, який зажадав від Р. припинити хуліганські дії. Проте Р. вчинив йому опір, поєднаний з насильством і вдарив кочергою по руці, заподіявши легкі тілесні ушкоження без розладу здоров'я. Розглянувши справу, президія обласного суду зазначила, що хуліганські дії, поєднані з опором працівникові міліції, в тому числі з насильством або погрозою його застосувати, повністю охоплюються диспозицією ч. 2 ст. 206 КК, а тому кваліфікація дій Р. за ч. 2 ст. 188' КК є зайвою[398].

Опір особі, яка припиняла хуліганські дії, не охоплюється складом хуліганства лише в тих випадках, коли внаслідок застосування насильства винний вчинив ще й інший, більш тяжкий злочин. Ці більш тяжкі (ніж хуліганство) злочини (вбивство, умисні тяжкі тілесні ушкодження та ін.), вчинені з хуліганських спонукань, кваліфікуються лише за відповідними статтями КК (зокрема, за п. "б" ст. 93 КК), якщо законодавством передбачена відповідальність за їх вчинення з хуліганських мотивів. Якщо така відповідальність законом не передбачена або якщо є їх реальна сукупність, то такі злочини кваліфікують за сукупністю з хуліганством. Оскільки Кримінальним кодексом України кримінальна відповідальність за умисні тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні з хуліганських мотивів, спеціально не передбачена, то їх слід кваліфікувати за сукупністю злочинів за ч. 1, 2 чи 3 ст. 101 і ч. 2 або ч. З ст. 206 КК.

Не є кваліфікуючою ознакою злісного хуліганства опір працівникові міліції, члену громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовцю або представнику влади чи громадськості, що припиняли дрібне хуліганство. Опір представнику влади, що припиняв дрібне хуліганство, кваліфікується за ст. 188 КК, а працівникові міліції, члену громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовцю — за ч. 1 ст. 188' КК.

Опір іншим громадянам, що припиняли дрібне хуліганство, залежно від конкретних обставин кваліфікується за ст. 190 КК або як злочин проти особи.

Опір особам, що припиняли хуліганські дії, визнається кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 206 КК лише в тому разі, якщо опір був складовою частиною хуліганських дій, супроводився вчиненням їх. Якщо опір був застосований уже після припинення хуліганських дій, наприклад при затриманні або доставленні винного в органи міліції, то він не може визнаватися кваліфікуючою ознакою злісного хуліганства, і такі дії кваліфікують за сукупністю з хуліганством за ст. 188 чи ст. 188-1 і частинами 1, 2 чи З ст. 206 КК[399].

Заподіяння хуліганові тяжких тілесних ушкоджень або іншої шкоди при припиненні злочину є правомірним і складу злочину не становить[400].

Хуліганство визнається злісним за ознакою наявності минулої судимості (ч. 2 ст. 206 КК) за умови, що цю судимість не знято або не погашено у встановленому законом порядку. При цьому кваліфікуючою ознакою хуліганства є минула судимість за однією з частин ст. 206 КК, тобто коли особа була раніше судимою за частинами 1, 2 чи 3 ст. 206 КК[401].

Судимість за вбивство з хуліганських мотивів (п. "б" ст. 93 КК) не є кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 206 КК.

Перелік кваліфікуючих ознак злісного хуліганства в ч. 2 ст. 206 КК є вичерпним. Ніякі інші обтяжуючі відповідальність обставини (наявність у діях винного кількох епізодів хуліганських дій, вчинення хуліганських дій групою осіб тощо) не можуть бути підставою для кваліфікації діяння за ч. 2 ст. 206 КК.

Згідно з принципом повноти осудності (інкримінування), коли скоєне характеризується кількома кваліфікуючими ознаками (наприклад, особливою зухвалістю і опором особам, які припиняли хуліганські дії), всі вони повинні бути поставлені за вину при кваліфікації діяння за ч. 2 ст. 206 КК і зазначені в процесуальних документах.

Ці вимоги особливо важливі для слідчого та для органів дізнання, якщо згідно із ст. 112 КПК у справі проводилось дізнання, оскільки суд не вправі без повернення справи на додаткове розслідування вказувати у вироку кваліфікуючі ознаки хуліганства, які не були пред'явлені особі органами попереднього слідства чи дізнання[402].

Вчинення особою в різний час двох і більше діянь, відповідальність за які передбачена різними частинами ст. 206 КК, кваліфікується як сукупність злочинів — кожне з діянь кваліфікується окремо, самостійно. Але якщо особа вчинила два або більше злочинів, передбачених однією частиною ст. 206 КК, то діяння кваліфікується як один злочин, тобто вчинення двічі злісного хуліганства кваліфікується і карається як один злочин. Такий недолік виникає внаслідок того, що ст. 206 КК не передбачає посилення відповідальності за повторне хуліганство.

Злісне хуліганство кваліфікується у багатьох випадках за сукупністю з іншими злочинами.

Погроза вбивством, насильством чи знищенням майна щодо судді або народного засідателя, а так само щодо їх близьких родичів у зв'язку із здійсненням суддею чи народним засідателем правосуддя, якщо вона поєднана з грубим порушенням громадського порядку і явною неповагою до суспільства, кваліфікується за сукупністю статей 176² і 206 КК.

Так само кваліфікується погроза вбивством, насильством чи знищенням майна щодо осіб, зазначених у статтях 189² і 190 КК, у зв'язку з названою в цих статтях діяльністю, якщо вона поєднана з грубим порушенням громадського порядку і явною неповагою до суспільства.

Образа працівника правоохоронного органу (прокурора, слідчого тощо), члена громадського формування або військовослужбовця у зв'язку з їх участю в охороні громадського порядку, а так само образа судді» народного засідателя у зв'язку з їх діяльністю по здійсненню правосудця, якщо вона поєднана з грубим порушенням громадського порядку і явною неповагою до суспільства, слід кваліфікувати за ст. 206 КК і відповідно за статтями 176³ та 189' КК.

Публічний глум над Державним гербом. Державним прапором або Державним гімном України або офіційно встановленим або піднятим гербом чи прапором іноземної держави, глум над могилою, умисне знищення, зруйнування чи зіпсування пам'яток історії культури або природних об'єктів, узятих під охорону держави, вчинені з хуліганських спонукань, кваліфікуються відповідно за статтями 187², 207, 212 та ч. 2 ст. 206 КК[403].

4. ОСОБЛИВО ЗЛІСНЕ ХУЛІГАНСТВО

Особливо злісним називається хуліганство, передбачене ч. 1 чи ч. 2 ст. 206 КК, при вчиненні якого винний застосовував чи пробував застосувати вогнепальну зброю, ножі, кастети чи іншу холодну зброю, а також інші предмети, спеціально пристосовані для нанесення тілесних ушкоджень (ч. З ст. 206 КК).

Таким чином, особливо злісне хуліганство має всі ознаки злочинів, передбачених ч. 1 або ч. 2 ст. 206 КК, і додатково характеризується використанням або спробою використати спеціальні знаряддя вчинення злочину.

Закон виділяє три групи таких знарядь: 1) вогнепальна і холодна зброя; 2) ножі; 3) інші предмети, спеціально пристосовані для нанесення тілесних ушкоджень.

За своїми юридичними властивостями ці предмети, як знаряддя злочину, поділяються на дві групи:

— всі види вогнепальної та холодної зброї (застосування чи спроба застосувати ці предмети в процесі хуліганства завжди є підставою для кваліфікації діяння за ч. З ст. 206 КК);

— інші предмети (застосувуання чи спроба застосувати ці предмети в процесі хуліганства дає підстави для кваліфікації діяння за ч. З ст. 206 КК лише у тих випадках, коли ці предмети були винним заздалегідь спеціально пристосовані для нанесення тілесних ушкоджень).

Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що спеціально пристосованими для заподіяння тілесних ушкоджень визнаються такі предмети, які винний пристосував для цієї мети заздалегідь або під час вчинення хуліганських дій, а так само предмети, які хоч і не піддавались будь-якій попередній обробці, але були спеціально підготовлені винним для тієї ж мети.

Можуть бути визнані спеціально пристосованими для заподіяння тілесних ушкоджень і предмети господарсько-побутового призначення, спеціальні засоби, як-то: гумовий кийок, газовий пістолет з балончиком, ручна газова граната, а також інші подібні засоби, якими можна заподіяти тілесні ушкодження і застосування чи спроба застосувати які дає підстави кваліфікувати хуліганство як особливо злісне за ч. З ст. 206 КК.

Застосування або спроба застосувати предмети» знайдеш на місці злочину, які не були спеціально пристосовані для заподіяння тілесних ушкоджень, не може бути підставою для кваліфікації діяння за ч. З ст. 206 КК[404].

Застосування чи спроба застосувати при вчиненні хуліганських дій вогнепальну зброю, будь-які ножі, кастети чи іншу холодну зброю, а так само інші предмети, спеціально пристосовані для заподіяння тілесних ушкоджень, є підставою для кваліфікації злочину за ч. З ст. 206 КК не лише в тих випадках, коли винний за їх допомогою заподіяв або намагався заподіяти тілесне ушкодження, а й тоді, коли використання зазначених предметів під час хуліганських дій створювало реальну загрозу для життя чи здоров'я громадян[405].

До першої групи належать усі види вогнепальної зброї (нарізної і гладкоствояьної) не тільки заводського, а й кустарного виробництва. Вогнепальною визнається зброя, яка призначена для ураження живої цілі з використанням енергії порохових газів і яка не має іншого господарського призначення.

Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що пневматична зброя, сигнальні, стартові, будівельні, газові пістолети, ракетниці, а також вибухові пакети та інші імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби, що не містять у собі вибухових речовин і сумішей, не можуть бути віднесені до вогнепальної зброї[406].

До першої групи належать і всі види холодної зброї — знаряддя та пристрої, які відповідають стандартним зразкам або Історично виробленим типам зброї, чи інші предмети, що мають колючий, колюче-ріжучий, рубаючий, роздроблюючий та ударний ефект (багнет, стилет, ніж, кинджал, кортик, штик, кастет, нунчаки тощо) і призначені для ураження живої цілі[407].

Крім того, до першої групи належать і будь-які ножі незалежно від того» чи є вони холодною зброєю. Така законодавча оцінка суспільної небезпечності застосування чи спроби застосувати в процесі хуліганських дій будь-якого ножа зумовлена тим, що, як свідчить практика, у багатьох випадках вчинення хуліганства, кваліфікованого за ч. З ст. 206 КК, використовувалися ножі, які не були визнані холодною зброєю. Та й об'єктивно суспільна небезпечність застосування ножа при вчиненні хуліганських дій не залежить від довжини його леза, зручності користування ним та інших його технічних властивостей. Тому застосування чи спроба застосувати будь-який ніж під час хуліганства дає підстави для кваліфікації злочину за ч. З ст. 206 КК. Звідси випливає висновок, що у ст. 206 КК всі ножі прирівняні до холодної зброї, тобто хуліганство, вчинене із застосуванням ножа, хоч би й не віднесеного до холодної зброї, кваліфікується за ч. З ст. 206 КК.

Разом з тим відповідальність за особливо злісне хуліганство настає за умови, що винний застосував при вчиненні цього злочину ніж чи спробував його застосувати, чим створив реальну загрозу для життя чи здоров'я громадян[408].

Якщо винний, маючи при собі ніж, його не застосував як колюче-ріжуче знаряддя і не мав наміру застосовувати, а лише демонстрував його чи погрожував ножем, то такі дії не визнаються особливо злісним хуліганством і не можуть кваліфікуватися за ч. З ст. 206 КК.

Наприклад, безпідставно були кваліфіковані за ч. З ст. 206 КК дії М., який, будучи у нетверезому стані, заважав роботі сільського сходу — стукав у двері клубу, кричав, демонстрував ніж завідуючому клубом Т., який не пускав його до клубу.

Судова колегія Верховного Суду України, розглянувши справу, вказала, що відповідальність за особливо злісне хуліганство настає за умови, якщо в ході хуліганських дій винний застосував чи намагався застосувати ніж. Як встановлено у справі, М. цього не робив і не створював реальної загрози для життя чи здоров'я Т. Демонстрація ножа не може бути підставою для кваліфікації дій винного за ч. З ст. 206 КК. Тому судова колегія перекваліфікувала дії М. на ч. 2 ст. 206 КК[409].

Діяння кваліфікується як особливо злісне хуліганство за ч. З ст, 206 КК лише у випадках, коли винний застосував ніж як колюче-ріжуче знаряддя, тобто за його прямим призначенням. Коли ж винний не використовував і не на-магався використати колюче-ріжучі властивості ножа, а діяв, використовуючи ніж, як звичайний предмет, не відкриваючи леза, затиснувши, наприклад, ніж у руці, то немає підстав кваліфікувати його дії за ч. З ст. 206 КК. У такому випадку винний використовує ніж як будь-який інший (спеціально не пристосований) предмет для посилення удару, а не як колюче-ріжуче знаряддя, тоді як ч. З ст. 206 КК передбачає застосування ножа за його прямим призначенням.

Коли під час хуліганських дій ніж застосовував один із співучасників злочину, а інші не знали про застосування ним ножа, то за ч. З ст. 206 КК кваліфікуються дії лише того із співучасників, який сам безпосередньо застосовував ніж для заподіяння потерпілим тілесних ушкоджень, а також тих співучасників, умислом яких охоплювалося застосування ножа при вчиненні цього злочину.

Необгрунтовано, наприклад, були кваліфіковані за ч. З ст. 206 КК дії К., який спільно з Ф. побив X., причому Ф. приставляв до горла потерпілої ножа. Цими діями потерпілій були заподіяні легкі тілесні ушкодження без розладу здоров'я. Президія міського суду, розглянувши справу, вказала, що сам К. ніж під час хуліганських дій не застосовував, він навіть не знав про такий намір співучасника Ф. За таких обставин застосування ножа Ф. треба розглядати як ексцес виконавця, а дії К. кваліфікувати за ч. 2 ст. 206 КК[410].

Другу групу становлять предмети (будь-які) незалежно від їх фізичних властивостей і господарського чи іншого призначення, які були заздалегідь пристосовані винним для заподіяння тілесних ушкоджень. Спеціально пристосовани-ми для заподіяння тілесних ушкоджень визнаються такі предмети, які винний пристосував для такої мети заздалегідь. або під час вчинення хуліганських дій, а так само предмети, які хоч і не піддавалися будь-якій попередній обробці, але були спеціально підготовлені винним для тієї ж мети[411].

Пристосувати — значить зробити предмет більш зручним для його використання і надати Йому більшої ударної сили чи уражаючого ефекту. Такими, що були спеціально пристосованими, визнаються камінь чи гиря на тросі (мотузці), гумовий шланг з металевим кінцем, металевий прут, горло розбитої пляшки і т. ін.

Предмети, що їх використав винний під час хуліганських дій, але які не були спеціально пристосовані для заподіяння тілесних ушкоджень, не дають підстав кваліфікувати їх застосування як особливо злісне хуліганство. Наприклад, безпідставно були кваліфіковані за ч. З ст. 206 КК дії Ч., який на зауваження В. вдарив його піджаком по голові, в кишені якого були камінь і пляшка горілки. Потерпілому були заподіяні легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я.

Президія обласного суду, розглянувши справу, вказала, що камінь і пляшка горілки, що опинилися в кишені піджака винного, не були ним спеціально пристосовані для заподіяння тілесних ушкоджень. Ч. підняв камінь на дорозі не для того, щоб скористатися ним у процесі хуліганських дій, а щоб з'ясувати, хто цей камінь у нього кинув. За таких обставин хуліганські дії Ч. не можна вважати як вчинені із застосуванням предмета, спеціально пристосованого для нанесення тілесних ушкоджень, і кваліфікувати за ч. З ст. 206 КК[412].

Застосування або спроба застосувати предмети, підібрані на місці вчинення злочину, які не були спеціально пристосовані для заподіяння тілесних ушкоджень, не можуть бути підставою для кваліфікації діяння за ч. З ст. 206 КК[413].

Підібраними на місці вчинення хуліганських дій визнаються предмети, які були поряд, у безпосередній близькості від винного, і він за ними не відлучався з місця події. Не можна визнати такими, що були підібрані на місці вчинення злочину предмети, за якими винний виходив до іншого приміщення чи з двору заходив до будинку, чи відходив від місця події на певну відстань.

Застосування вогнепальної зброї як кваліфікуюча ознака особливо злісного хуліганства є в діях винного тоді, коли така зброя застосовується за своїм прямим призначенням. Інші випадки, коли винний, наприклад, прикладом мисливської рушниці вдарив потерпілого по плечу, не можуть вважатися застосуванням вогнепальної зброї. Застосування вогнепальної зброї при вчиненні хуліганських дій є підставою для кваліфікації діяння за ч. З ст. 206 КК і в тих випадках, коли цим створюється реальна загроза для життя чи здоров'я громадян. Така загроза створюється тоді, коли винний вчинює дії, які можуть призвести до заподіяння тілесних ушкоджень (спрямовує зброю на потерпілого, замахується для нанесення удару, погрожує негайно застосувати зброю тощо).

Якщо застосування вогнепальної зброї не створило загрози для життя чи здоров'я оточуючих, то діяння не визнається особливо злісним хуліганством і не кваліфікується за ч. З ст. 206 КК.

Помилково, наприклад, були кваліфіковані за ч. З ст. 206 КК дії 3., який у стані алкогольного сп'яніння з хуліганських спонукань стріляв з обріза малокаліберної гвинтівки у легкову автомашину, в якій нікого не було.

Судова колегія Верховного Суду України, розглянувши справу, вказала, що злочинний задум засудженого під час стрілянини не був спрямований на заподіяння тілесних ушкоджень громадянам, а вчинені дії не створювали реальної загрози для їх життя і здоров'я. За таких обставин дії 3. як такі, що за своїм характером відзначалися особливим зухвальством (злісне хуліганство), підлягають перекваліфікації з ч. З на ч. 2 ст. 206 КК[414].

Використання при хуліганстві ножа чи вогнепальної зброї, що створювало реальну загрозу для життя чи здоров'я людей, кваліфікується як особливо злісне хуліганство за ч. З ст. 206 КК незалежно від того, чи намагався винний нанести удар чи заподіяти тілесні ушкодження конкретному потерпілому. Згідно з диспозицією ч. З ст. 206 КК для складу передбаченого нею діяння заподіяння тілесних ушкоджень не є о6ов'язковою ознакою. Відповідальність за ч. З ст. 206 КК настає і в тому разі, коли особа, вчинюючи хуліганські дії, застосовувала будь-який із зазначених у цій нормі предметів і тим самим створювала реальну загрозу для життя чи здоров'я громадян.

Погроза словами застосувати зброю, ніж чи інші спеціально пристосовані предмети, якщо винний їх не застосовував І не використовував під час хуліганських дій, не є підставою для кваліфікації діяння за ч. З ст. 206 КК, оскільки така погроза не є спробою застосувати ці предмети і не створює реальної загрози для життя чи здоров'я потерпілих. Реальна загроза для життя чи здоров'я людей виникає лише тоді, коли винний вчинює дії, що виходять за межі погрози словами чи демонстрації зброї, ножа чи інших предметів. Тільки за цими межами починається застосування чи спроба застосувати зазначені знаряддя.

Застосування чи спроба застосувати вогнепальну зброю» ножі або інші спеціально пристосовані предмети є кваліфікуючого ознакою особливо злісного хуліганства лише в тих випадках, коли ці предмети винний використовував безпосередньо в процесі вчинення хуліганських дій.

Якщо винний застосував чи спробував застосувати будь-які з цих предметів після припинення (закінчення) хуліганських дій у зв'язку, наприклад, з його затриманням, то його дії не є особливо злісним хуліганством. Вони кваліфікуються за сукупністю з хуліганством (як злочин проти особи, проти порядку управління або ін.). Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що опір, вчинений після припинення хуліганських дій, у тому числі й у зв'язку із затриманням винної особи, не повинен розглядатися як кваліфікуюча ознака хуліганства і кваліфікується за сукупністю злочинів[415].

Хуліганство в багатьох випадках утворює сукупність з іншими злочинами. Найчастіше за інші поряд з хуліганством вчинюються злочини, передбачені п. "б" ст. 93, ст. 100, ч. 1 ст. 101 та ст. 222 КК.

Вбивство чи замах на вбивство з хуліганських спонукань кваліфікується лише за п. "б" або за ст. 17 і п. "б" ст. 93 КК. За сукупністю з хуліганством це діяння кваліфікується лише у випадках реальної сукупності, тобто тоді, коли вбивству передувало вчинення хуліганських дій або коли вони були вчинені після вбивства.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, у випадках, коли крім вбивства з хуліганських мотивів винний вчинив ще й інші хуліганські дії (реальна сукупність), скоєне слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 206 КК та статтею КК, яка передбачає відповідальність за вбивство[416].

Зокрема, за пунктами ''г", "е", "з" cт. 93 і ч. 2 ст. 206 КК були кваліфіковані дії П., який у дворі будинку потерпілих М. і К. вчинив особливо зухвалі хуліганські дії, а потім через деякий час вчинив вбивство М. і К.[417]

За ч. 2 або ч. З ст. 206 і ч. 1 ст. 101 КК діяння кваліфікується як у випадках реальної, так і ідеальної сукупності злочинів. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень з хуліганських мотивів утворює сукупність злочинів, передбачених ч. 2 або ч. З ст. 206, та залежно від наслідків ушкодження — відповідною частиною ст. 101 КК. Заподіяння під час хуліганства смерті з необережності також кваліфікується за сукупністю — за відповідною частиною ст. 206 та за ст. 98 КК[418].

За сукупністю з хуліганством кваліфікується також умисне пошкодження або знищення державного, колективного чи приватного майна за обтяжуючих обставин, вчинене з хуліганських мотивів. Такі дії кваліфікуються за ч. 2 чи ч. З ст. 89, ч. 2 ст. 145 та відповідною частиною ст. 206 КК[419].

Хуліганські дії, вчинені з використанням чи застосуванням вогнепальної зброї, викраденої винним або виготовленої чи придбаної ним незаконно, а так само з використанням чи застосуванням холодної зброї, яку винний виготовив або носив незаконно, кваліфікуються за сукупністю злочинів за ч. З ст. 206 і відповідними частинами статей 222 чи 223 КК.

Об'єктивно деякі злочини порушують громадський порядок і мають чимало ознак, подібних до хуліганства, зокрема масові безпорядки (ст. 71 КК), організація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок (ст. 187³ КК).

Масові безпорядки, на відміну від хуліганства, припускають наявність натовпу, який керується різними мотивами. Його учасники безпосередньо вчинюють погроми, руйнування, підпали та інші подібні дії або чинять збройний опір владі і цим можуть дезорганізувати і навіть паралізувати на якийсь час діяльність органів влади і управління, створюючи загрозу для громадської безпеки.

При груповому хуліганстві цих ознак немає. Винні, діючи з хуліганських спонукань, намагаються лише грубо порушити громадський порядок.

На відміну від масових безпорядків дії, передбачені ст. 187³ КК, можуть здійснюватись не натовпом, а окремою групою людей і не супроводитися погромами, руйнуваннями, підпалами та іншими подібними діями.

Дії, передбачені ст. 187³ КК, не супроводяться явною неповагою до суспільства, а лише порушують громадський порядок, нормальну діяльність установ, підприємств і організацій, роботу транспорту або пов'язані з явною непокорою законнним вимогам представників влади. Якщо ж такі дії супроводяться вчиненням з хуліганських спонукань насильством, пошкодженням майна, безчинством, то вони додатково кваліфікуються і за ст. 206 КК[420].

Хуліганство відрізняється від інших подібних злочинів головним чином спрямованістю умислу, хуліганськими мотивами, незначними приводами та внутрішніми причинами вчинення дій, які грубо порушують громадський спокій і громадську мораль.

У сучасних умовах транспорт виконує не тільки роль засобу пересування пасажирів і вантажів. Транспортна система перетворилася на складову частину загального прогресу людства, залучаючи народи і країни до найсучасніших досягнень цивілізації в найрізноманітніших галузях. Цей процес набуває свого розвитку і в Україні, яка поряд з іншими європейськими державами має досить велику і розвинуту транспортну систему, зв'язану з багатьма країнами світу. Цю систему складають повітряний, морський, річковий, залізничний, автомобільний, магістрально-трубо-провідний транспорт, метрополітени, розвинута сітка міського та позаміського електричного та різного відомчого транспорту.

Від рівня безпеки функціонування транспортної системи значною мірою залежить успішне вирішення соціально-економічних програм нашої держави. Але разом з розвитком транспортної системи та зростанням кількості транспортних засобів зростають і рівень транспортних злочинів, І кількість загиблих і поранених на транспорті, вже на кажучи про величезні матеріальні збитки.

Серед правових заходів важливе значення в боротьбі з правопорушеннями на транспорті має правильне застосування кримінального законодавства. У чинному Кримінальному кодексі України відповідальність у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту передабчена, зокрема, нормами статей 215, 215², 215⁴, 215⁵ та 217 КК. Як свідчить аналіз слідчої, судової та прокурорської практики у застосуванні цих норм ще трапляються помилки. Для їх попередження важливе значення має узагальнення і вивчення практичного досвіду правоохоронних органів, використання рекомендацій судової практики Верховного Суду України, наукових досліджень фахівців.

Певне значення для юридичної практики має і судовий прецедент. Між тим вивчення і теоретичне осмислення судової практики здійснюється поки що незадовільно. Тому, з одного боку, цей важливий і цінний практичний досвід використовується не повною мірою, а з другого — практика не отримує необхідних наукових рекомендацій.

На основі широкого використання слідчої, судової та прокурорської практики розглянемо питання кваліфікації найпоширеніших видів транспортних злочинів.

1. ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ БЕЗПЕКИ РУХУ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ ОСОБАМИ, ЯКІ КЕРУЮТЬ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ

Порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту кваліфікується як злочин, якщо це порушення спричинилося до легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження потерпілого (ч. 1 ст. 215 КК), тяжких тілесних ушкоджень або смерті (ч. 2 ст. 215 КК) або призвело до загибелі кількох осіб (ч. З ст. 215 КК).

Вчинення цього злочину можливе тільки при керуванні транспортним засобом. Згідно з приміткою до ст. 215 КК під транспортними засобами, зазначеними у статтях 215, 215² і 215⁴ КК, визнаються всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли та інші механічні транспортні засоби.

Загальне поняття механічного транспортного засобу визначено у п, 1„9 Правил дорожнього руху: це транспортний засіб, що приводиться в рух за допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми (крім мопедів), У цьому ж пункті мопед визначено як двоколісний транспортний засіб, що має двигун з робочим об'ємом до 50 куб. см. Отже однією з важливих ознак механічного транспортного засобу є робочий об'єм двигуна, який становить 50 куб, см і більше[421].

За ст. 215 КК кваліфікуються порушення правил безпеки руху та експлуатації всіх транспортних засобів, що підпадають під ознаки механічного транспортного засобу, тобто пасажирські і вантажні автомобілі, трамваї і тролейбуси, автобуси, електромобілі, мотоколяски, мотонарти та ін.

Поняття "інші самохідні машини" охоплює дорожні, будівельні, сільськогосподарські та інші подібні спеціальні самохідні машини (автокрани, екскаватори, скрепери, грейдери, дорожні котки, асфальтоукладачі, авто- і електрокари та навантажувачі, збиральні комбайни та ін.).

Порушення правил безпеки руху або експлуатації фунікулера так само кваліфікується за ст. 215 КК.

Винятком є засоби залізничного і повітряного транспорту, морського та річкового флоту, відповідальність за порушення правил безпеки руху та експлуатації яких передбачена ст. 77 КК.

Не підлягають кримінальній відповідальності за ст. 215 КК водії велосипедів, веломобілів, моторних човнів, катерів, залізничних дрезин та поїздів метрополітену.

Порушення правил безпеки руху водіями велосипедів, моторних човнів та катерів, якщо воно спричинилося до загибелі людей або інших тяжких наслідків, кваліфікуються за ст. 217 КК, а якщо порушення призвело до інших наслідків — за відповідними статтями злочинів проти особи,

Залізничні дрезини і поїзди метрополітену належать до залізничного транспорту, і тому порушення водіями цих транспортних засобів правил безпеки руху кваліфікуються за ст. 77 КК.

Кримінальна відповідальність за ст. 215 КК настає тільки в тих випадках, коли порушення правил безпеки руху або експлуатації транспортних засобів зумовило заподіяння наслідків, які прямо передбачені в диспозиції цієї норми.

В інших випадках такі дії утворюють склад адміністративного правопорушення або належать до сфери цивільно-правових відносин. Останнє має місце при заподіянні матеріальної шкоди.

Тяжкість тілесних ушкоджень, заподіяних потерпілому, та причину смерті визначає судово-медична експертиза.

Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 215 КК, включає сукупність таких обов'язкових ознак: а) порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту; б) суспільно небезпечні наслідки; в) причинний зв'язок між порушенням і суспільно небезпечними наслідками.

Порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту полягає в дії або бездіяльності, пов'язаній з невиконанням однієї чи кількох вимог Правил дорожнього руху або інших нормативних актів, що регламентують безпеку руху та експлуатацію транспорту, з боку особи, яка керує транспортним засобом. Інструкції та інші нормативні акти, що стосуються особливостей перевезення спеціальних вантажів, експлуатації окремих видів транспортних засобів, руху на закритих територіях, повинні грунтуватися на вимогах Закону України "Про дорожній рух" та Правил дорожнього руху. Не можна розглядати як такі різні правила, що випливають з життєвого чи професійного досвіду водіїв, але не зафіксовані у відповідних нормативних актах.

Діяння кваліфікується за ст. 215 КК лише в тому випадку, коли факт порушення водієм транспортного засобу Правил дорожнього руху встановлено та доведено. З'ясувати наявність факту такого порушення — головне питання, яке має бути вирішене в кожній кримінальній справі. Якщо факт порушення не встановлений і не доведений, притягнути особу, яка керувала транспортним засобом, до кримінальної відповідальності неможливо.

Наприклад, Григорович був визнаний винним у порушенні правил безпеки руху транспортних засобів, що потягло за собою смерть Сувака В. і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень Сухович. Грогорович їхав на мотоциклі по дорозі в село. На задньому сидінні знаходився його родич Сувак А., а в колясці — Сувак В. і Сухович. Побачивши зустрічний автомобіль, Григорович на порушення пунктів 1.2, 9.6, 10.2 Правил дорожнього руху не зменшив швидкість, виїхав на ліву смугу, де зіткнувся з автомобілем, яким керував Білоус. Внаслідок аварії Суваку В. були заподіяні тілесні ушкодження, від яких він наступного дня помер, а Сухович одержала тяжкі тілесні ушкодження.

Розглянувши справу. Верховний Суд СРСР зазначив, що висновок суду першої інстанції про винність Григоровича в порушенні правил безпеки руху транспорту зроблений на основі матеріалів слідства, яке неможливо визнати повним і всебічним. Суд послався у вироку на те, що зіткнення мотоцикла і автомобіля сталося на смузі руху автомобіля І що, згідно з висновками експерта, виконаний Григоровичем поворот з виїздом на ліву смугу руху не був технічно виправданий, оскільки у нього була можливість роз'їхатися із зустрічним автомобілем по правому боці дороги. Але суд при цьому не взяв до уваги всі дані про фактичні обставини дорожньо-транспортної пригоди, які є в матеріалах справи.

Не визнавши себе винним, Григорович послідовно стверджував, що зробити лівий поворот і виїхати на ліву смугу руху він був змушений внаслідок порушень Правил дорожнього руху водієм автомобіля. Григорович, рухаючись зі швидкістю до 20 км за годину, приблизно за 100 м попереду побачив зустрічний автомобіль. Коли відстань між ними скоротилася до ЗО м, автомобіль раптово звернув на його смугу руху. Щоб уникнути лобового зіткнення, Григорович зробив лівий поворот, але в цей же момент І Білоус повернув машину на свою смугу руху, внаслідок чого сталося зіткнення. Уникнути його Григорович не мав можливості, тому що далі на узбіччі були огорожа з металевих прутів і купи землі.

Ці показання Григоровича підтвердили і свідки Сувак А. і Сухович. Свідок Білоус також підтвердив, що при зближенні з мотоциклом він виїхав на смугу руху мотоцикла, а потім повернувся на праву сторону дороги. Ці свої дії пояснив тим, що на дорозі з'явився хлопчик. У подальшому Білоус заявив, що версія про появу хлопчика Є неправдивою, але підтвердив, що рухався лівою стороною дороги назустріч мотоциклу.

Пленум Верховного Суду також відмітив, що протокол огляду місця події та схема до нього складені з порушенням норм КПК. У протоколі відсутні два аркуші, на яких мають бути відображені усі основні відомості про результати огляду місця події. Прикладені до протоколу схема та її чернетка складені недбало. У схемі не відображені дані, які мають суттєве значення для висновків про обста-вини дорожньо-транспортної пригоди (наприклад, відстань від місця початку гальмівного сліду мотоцикла до узбіччя). У чернетці схеми зроблені невиправдані виправлення відстані від початку гальмівного шляху автомашини до узбіччя на смузі руху мотоцикла та інших даних.

Оскільки автотехнічна експертиза була проведена на підставі схеми дорожньо-транспортної пригоди, яка має неточності, то правильність висновку експерта викликає сумніви.

На підставі викладеного Пленум Верховного Суду СРСР усі судові рішення у справі Григоровича скасував і справу направив на нове розслідування. При цьому Пленум вказав, що при новому розслідуванні треба:

1) встановити дійсне розташування транспортних засобів на проїзній частині дороги і конкретні дії Білоуса І Григоровича перед зіткненням;

2) встановити причини виникнення аварійної ситуації;

3) провести повторну автотехнічну експертизу;

4) дати оцінку діям Білоуса і Григоровича залежно від одержаних результатів[422].

При кваліфікації діяння за ст. 215 КК необхідно встановити і в процесуальних документах обов'язково зазначити, у порушенні яких правил безпеки руху й експлуатації транспорту визнається винною особа, у чому конкретно виявилося порушення. Без такої конкретизації обвинувачення кримінальна справа за ст. 215 КК не може розслідуватися і підлягає поверненню на нове розслідування.

Але, незважаючи на цю цілком зрозумілу вимогу, деякі працівники органів попереднього розслідування та суду ЇЇ не виконують. Подібна помилка була допущена у справі С., який, керуючи у стані алкогольного сп'яніння автонавантажувачем на території керамічного заводу, внаслідок порушення правил безпеки руху вчинив наїзд на працівника складу. У пред'явленому С. обвинуваченні не було зазначено, які саме вимоги цих правил він порушив. Народний же суд, засуджуючи С. за ч. 2 ст. 215 КК, вказав у вироку на порушення ним вимог п. 14 "а", який забороняє керувати транспортним засобом у стані сп'яніння. Хоч така позиція суду грунтується на наявних у справі доказах, її не можна визнати до кінця послідовною. По-перше, сам факт перебування підсудного в стані сп'яніння в момент вчинення протиправного діяння ще не є достатнім для вичерпної оцінки останнього, по-друге, за наявності такої прогалини попереднього слідства суд мав надіслати справу на додаткове розслідування для виправлення помилки[423].

В іншому випадку в справі ІсмаЇлова суд вказав на те, що ні органи слідства, ні суд першої інстанції не встановили, в чому конкретно виявилися порушення Ісмаїловим правил безпеки руху, які спричинили смерть потерпілого. Ісмаїлов був визнаний винним у порушенні вимог правил, згідно з якими забороняється керувати транспортним засобом без посвідчення водія. У якому зв'язку перебував наслідок, що настав, з відсутністю у ІсмаЇлова посвідчення водія, ні слідство, ні суд не з'ясували. Враховуючи ці обставини, Верховний Суд СРСР скасував вирок і всі інші рішення в справі ІсмаЇлова і направив справу на нове розслідування[424].

При кваліфікації діяння за ст. 215 КК завжди необхідно встановити причинний зв'язок між порушенням правил безпеки руху та експлуатації транспорту і наслідками, що настали. Причинний зв'язок в автотранспортних злочинах відрізняється тим, що він встановлюється не між діями водія та наслідками, що настали (такий зв'язок є у більшості цих злочинів), а між порушеннями правил дорожнього руху та наслідками, що настали. Якщо такого зв'язку немає, водій не може нести кримінальну відповідальність за ті наслідки, що настали.

Характерною з цього погляду є кримінальна справа, порушена проти Ш. Він був обвинувачений у тому, що їхав на тракторі без заднього габаритного освітлення, чим порушив Правила дорожнього руху. Г., який їхав за ним на легковому автомобілі в тому ж напрямку з чотирма пасажирами, був засліплений світлом зустрічного автомобіля, але не зменшив швидкості руху, не вжив інших запобіжних заходів, і його автомобіль зіткнувся з трактором, яким керував Ш. Троє пасажирів автомобіля дістали тілесні ушкодження.

Якщо поставити питання, чи є причинний зв'язок між діями водія Ш. і наслідками, що настали, то напевно відповідь буде позитивною. Але причинного зв'язку між порушеннями Правил дорожнього руху, яке допустив водій Ш. — відсутність заднього габаритного освітлення на тракторі, і наслідками, що настали, немає. Враховуючи це, кримінальну справу щодо Ш. було закрито за відсутністю в його діях складу злочину[425].

При кваліфікації діяння за ст. 215 КК за вину можуть ставитися тільки ті наслідки порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту, які перебувають у причинному зв'язку з цим порушенням, а не всі наслідки, які фактично настали. Тому порушення Правил дорожнього руху, яке призвело до заподіяння легких тілесних ушкоджень потерпілому, кваліфікується за ч. 1 ст. 215 КК, якщо немає причинного зв'язку між заподіяними ушкодженнями і смертю потерпілого.

Наприклад, безпідставно був засуджений за порушення правил безпеки руху, яке спричинило смерть потерпілої, водій О. На закріпленому за ним автомобілі під час руху заднім ходом з однієї вулиці на іншу він не вжив усіх заходів обережності і вчинив наїзд на М., яка переходила вулицю, заподіявши їй легкі тілесні ушкодження. В результаті цих тілесних ушкоджень у М. виникло запалення, некроз тканин правового стегна І сепсис, від якого вона через місяць померла в лікарні.

Засудження О. за ч. 2 ст. 215 КК було визнано безпідставним, оскільки відповіло до висновку судово-медичного експерта "ушкодження підшкірних тканин правої ноги, заподіяне М. під час дорожньо-транспортної пригоди, не було небезпечним для життя, за відсутності несприятливого фону не повинно було потягти за собою розлад здоров'я більш ніж на 21 день і тому є легким тілесним ушкодженням". Експерти дійшли висновку, що між цими легкими тілесними ушкодженнями і виникненням у подальшому запалення та некрозу тканин правої ноги, які призвели до смерті від сепсису, причинний зв'язок є, але він не прямий, оскільки основне значення для несприятливого кінця мав стан травмованої кінцівки та загальне захворювання потерпілої гіпертонічною хворобою.

Отже, оскільки заподіяні М. тілесні ушкодження не стали прямою причиною ЇЇ смерті, О. повинен нести відповідальність за заподіяння легких тілесних ушкоджень і його дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 215 КК[426].

Важливе значення для кваліфікації транспортного злочину мають первинні документи, які складають слідчі з працівниками ДАІ на місці події: протокол огляду місця дорожньо-транспортної пригоди, схема місця події, протоколи огляду транспортних засобів та інші документи, без яких немає змоги відтворити обстановку події та її обставини, провести судово-автотехнічну, судово-трасологічну та інші експертизи, встановити механізм дорожньо-транспортної пригоди. У багатьох випадках протоколи огляду місця пригоди і схеми до них, як показує вивчення матеріалів практики, складаються недбало, в них часто не зафіксовано розташування транспортних засобів, сліди їх гальмування, місце їх зіткнення, наявність світлофорів, дорожніх знаків, стан покриття дороги. Не завжди фотографуються місце пригоди, транспортні засоби.

Так, безпідставно був засуджений за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту С. Він був визнаний винним у тому, що під час керування автомобілем не вжив заходів до зниження швидкості руху, внаслідок чого на проїзній частині наїхав на Л. На попередньому слідстві і в суді С. не визнавав своєї вини і стверджував, що пішохід вийшов на проїзну частину дороги несподівано, а тому він не мав технічної можливості зупинити автомобіль, що схема дорожньо-транспортної пригоди не відповідає реальній обстановці. Схему дійсно було складено неякісно.До того ж з нею С. не був ознайомлений. З урахуванням такої неповноти попереднього слідства і судового слідства судова колегія Верховного Суду СРСР скасувала вирок і справу повернула на додаткове розслідування[427].

При кваліфікації діяння за ст. 215 КК необхідно ретельно перевірити, встановити і довести, у чому саме полягає порушення водієм правил безпеки руху. Для цього потрібно максимально з'ясувати всі обставини дорожньо-транспортної пригоди. Тут не може бути якихось дрібниць, бо всі вони мають у багатьох випадках важливе значення для висновку про склад злочину та його кваліфікацію. Як свідчить практика, частіше недостатньо визначаються і фіксуються розташування транспортних засобів при зіткненні чи наїзді, смуга руху транспортного засобу, місцезнаходження потерпілих, конкретна дорожньо-транспортна обстановка, що склалася перед пригодою. У свою чергу це, як правило, тягне за собою кримінально-правові помилки в оцінці ситуації та кваліфікації діяння.

Так, водій Нуждін, керуючи автомобілем ГАЗ-52, при виїзді з двору житлового будинку на вулицю проявив злочинну неуважність до обстановки, що склалася, та забезпечення безпеки руху. Він бачив, що у дворі гралися діти, але не врахував цього, не подав звукового сигналу з метою попередити дітей, у процесі керування машиною розмовляв з Лук'яновим, який стояв ліворуч на підніжці автомобіля. Внаслідок порушення пунктів 8.5 та 11Л Правил дорожнього руху Нуждін наїхав на 6-річного хлопчика, який під час гри вибіг на проїзну частину під аркою. Від заподіяних ушкоджень дитина померла.

Районний народний суд виправдав Нуждіна, визнавши його невинним у порушенні Правил дорожнього руху. Судова колегія Верховного Суду СРСР визнала таке рішення невірним, вирок суду першої інстанції скасувала і справу направила на новий судовий розгляд.

У своїй ухвалі судова колегія вказала, що органи слідства та суд встановили, що Нуждін бачив у дворі малолітніх дітей, які гралися на близькій відстані від автомобіля, почав рух, не впевнившись у безпеці. Оцінюючи дії Нуждіна, суд не врахував того, що об'єктивною стороною цього злочину є необережна вина, оскільки психічне ставлення особи до можливості настання суспільно небезпечних наслідків при порушенні правил безпеки руху та експлуатації транспортних засобів характеризується Їх непередба-ченням за наявності можливості й обов'язку передбачити та відвернути їх. Суд не взяв до уваги тієї обставини, що з моменту, коли Нуждін побачив малолітніх дітей, захоплених грою, які перебували на близькій відстані від джерела підвищеної небезпеки — керованого ним автомобіля, він повинен був виявити підвищену увагу до навколишньої обстановки і передбачити можливість того, що діти, захоплені грою, не здатні будуть усвідомити існуючу для них небезпеку. Ці обставини, як відзначено в ухвалі, не дістали належної юридичної оцінки в жодному із судових рішень[428].

При появі малолітніх дітей поблизу автомобіля, що рухався, водій повинен був виявити особливу уважність і передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків. Невиконання цих вимог є порушенням пунктів 8.5 і 11.1 Правил дорожнього руху, яке залежно від наслідків, що настали, кваліфікується за відповідною частиною ст. 215 КК.

До речі. у чинних Правилах дорожнього руху вперше нормативно закріплено положення про обов'язок водіїв бути особливо уважними до таких категорій учасників дорожнього руху, як діти, люди похилого віку та особи з явними ознаками інвалідності (п. 1.6).

Але значення небезпечної дорожньої обстановки, перешкод для руху значно ускладнюється, якщо в ситуації діють два або більше водіїв, які керують транспортними засобами. Як правило, це стосується випадків, коли один з водіїв має перевагу руху (проїзд перехрестя, обгін тощо).

Розглянемо з цього приводу такий приклад із судової практики. Водія Ф. було безпідставно визнано винним і засуджено за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту, що потягло за собою загибель двох потерпілих. Керуючи вантажним автомобілем, він рухався по шосе. У цей час перед його автомобілем праворуч з другорядної дороги без зупинки виїхав на шосе і став перетинати його на легковому автомобілі водій К., який перебував у стані сп'яніння. Ф. керував автомобілем із швидкістю 74,5 км за годину замість встановленої для даної ділянки дороги максимальної швидкості 70 км за годину. Побачивши виїжджаючий на шосе автомобіль, Ф. не вжив заходів до своєчасного гальмування, відвернув ліворуч і за 1,5 м від лівого узбіччя шосе зіткнувся з ним. Внаслідок зіткнення К. і М. загинули, а Б., Є. і С. дістали різного ступеня тяжкості тілесні ушкодження.

Судова колегія Верховного Суду СРСР визнала таку кваліфікацію дій Ф. безпідставною. Висновок автотехнічних експертів про те, що Ф. порушив вимоги Правил дорожнього руху, рухаючись із швидкістю 74,5 км замість припустимої 70 км за годину і несвоєчасно вживши заходів для відвернення дорожньо-транспортної пригоди, оскільки із запізненням став гальмувати, внаслідок чого позбавив себе можливості відвернути автокатастрофу, не можна визнати обгрунтованим. Матеріали справи свідчать, що причиною зіткнення транспортних засобів і наслідків, що настали, були неправильні дії водія К., який виїхав з другорядної дороги і повернув ліворуч, на порушення Правил дорожнього руху не пропустивши автомобіль, що рухався головною дорогою, чим створив аварійну обстановку. Висновок автотехнічних експертів, з яким погодився суд, про те, що якби Ф. не повернув ліворуч, а продовжував рух прямо, то зіткнення не було, необгрунтований. Те, що Ф. не зміг уникнути зіткнення, не може бути поставлено йому за вину, тому що він не зобов'язаний був виходити з можливості грубого порушення Правил дорожнього руху іншим водієм; він не передбачав, не зобов'язаний був і не мав можливості передбачити, що легковий автомобіль не зупиниться перед виїздом на головну дорогу і не пропустить його автомобіль.

ДІЇ Ф. щодо застосування гальмування і спроби відвернути зіткнення шляхом маневру були зумовлені обстановкою, що склалася, і відповідали вимогам Правил дорожнього руху. Що стосується перевищення швидкості на 4,5 км за годину, яке допустив Ф., то це, згідно з висновком експертів, не вплинуло на механізм зіткнення.

Отже зіткнення автомобілів виникло внаслідок грубого порушення Правил дорожнього руху потерпілим К. Перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння і рухаючись другорядною дорогою, визначеною дорожнім знаком, що забороняє рух без зупинки, він виїхав на смугу зустрічного руху напереріз автомобілю, що рухався головною дорогою, водій якого, незважаючи на вжиті заходи, не зміг уникнути зіткнення.

Враховуючи викладене, судова колегія Верховного Суду СРСР усі рішення в цій справі скасувала і справу щодо Ф. закрила за відсутністю в його діях складу злочину[429].

Таким чином, водій транспортного засобу може бути визнаний винними у порушенні Правил дорожнього руху тільки в тому випадку, якщо він не виконав якогось передбаченого цими правилами обов'язку. В тому разі, якщо такий обов'язок на нього не покладається, він не передбачає і не повинен передбачити виникнення аварійної обстановки, тобто не порушує Правил дорожнього руху,

Так, А., керуючи вантажним автомобілем, на порушення п. 14.6 Правил дорожнього руху біля перехрестя не пропустив мотоцикл, яким керував К., що рухався в зустрічному напрямку, і провернув ліворуч, внаслідок чого сталося зіткнення транспортних засобів і водій мотоцикла дістав тяжкі тілесні ушкодження[430].

При розслідуванні і судовому розгляді цієї справи питання про притягнення до кримінальної відповідальності К. не поставало, оскільки він мав переважне право на проїзд перехрестя. Постановка питання про можливість уникнути зіткнення була б абсурдною.

У цьому сутність і призначення юридичного регулювання безпеки руху на дорогах. Якщо це положення не буде виконуватись, то рух стане неможливим, а у вирішенні справ про транспортні злочини пануватимуть хаос і свавілля.

Узагальнення слідчої та судової практики показує, що органи слідства та суди ще часто припускаються помилок при кваліфікації діянь, передбачених ст. 215 КК, притягуючи до кримінальної відповідальності водіїв, які не вчинили порушень правил безпеки руху та експлуатації транспортних засобів. Формула такого звинувачення виражається переважно вказівкою на можливість запобігти аварії, зіткненню, наїзду тощо[431].

При цьому зовсім не вирішуються питання, чи був зобов'язаний водій у конкретній обстановці, що склалася, вжити певні заходи, чи було перешкодою руху, наприклад, поява пішохода, наближення до перехрестя іншого транспортного засобу, що не має права переваги проїзду через нього, тощо.

Обвинувачення водія за ст. 215 КК у тому, що він міг застосувати, але не застосував певні заходи, щоб запобігти наїзду, зіткненню тощо, без з'ясування питання про його обов'язок у конкретній ситуації це зробити не є юридичним обвинуваченням. Відповідальність у такому разі не випливає із закону. Якщо обґрунтовувати обвинувачення і відповідальність тільки можливістю запобігти шкідливим наслідкам, то така можливість є завжди у кожного водія: не рухатись, не виїжджати з гаража. Але транспорт має конкретне соціально-економічне призначення — перевозити пасажирів і вантажі. Цільове призначення Правил дорожнього руху полягає саме в тому, що вони регулюють рух, надаючи одним водіям право проїзду і зобов'язуючи інших пропустити, дати дорогу.

Треба підкреслити, що кілька водіїв можуть бути визнані винними в одній дорожньо-транспортній пригоді лише за наявності в діях кожного з них усіх ознак складу злочину, передбаченого ст. 215 КК.

Заподіяння передбаченої ст. 215 КК шкоди кваліфікується за відповідною частиною цієї статті тільки в тому разі, коли такі наслідки є результатом порушення правил безпеки руху транспортних засобів, коли вони використовувались для виконання транспортних робіт. Якщо така шкода була заподіяна при виконанні нетранспортних робіт (сільськогосподарських, вантажно-розвантажувальних та ін.), діяння кваліфікується за статтями про злочин проти особи.

Наприклад, Д., керуючи трактором у стані алкогольного сп'яніння, виконував роботу по закладанню та трамбуванню силосу. При черговому розвантаженні автомашини із силосом за допомогою волокуші з тросом, закріпленим до передньої частини трактора, Д. повів його вперед і наїхав на Ж., яка в цей час відчіпляла трос від трактора. Від заподіяних ушкоджень Ж. померла.

Кримінальна відповідальність за ст. 215 КК настає за порушення правил безпеки руху транспорту. Що ж до даного випадку, то порушення було допущено хоч і під час руху транспортного засобу, але при виконанні сільськогосподарських робіт. У даному випадку Д. порушив правила охорони праці та техніки безпеки, але оскільки він не є посадовою особою і не може нести відповідальність за ст. 135 КК, то його дії слід кваліфікувати за ст. 98 КК як заподіяння смерті з необережності[432].

Треба зазначити, що для кваліфікації діяння за ст. 215 КК не має значення місце порушення правил безпеки руху та експлуатації транспортних засобів. Це може бути автомагістраль, Інша дорога, вулиця, провулок, двір, територія підприємства, поле та інші місця, де можливий рух транспортних засобів. Але іноді сам факт вчинення дорожньо-транспортної пригоди у певному місці впливає на кваліфікацію дій винного.

Так, вироком Корецького районного суду Б. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК України до чотирьох років позбавлення волі умовно з обов'язковим залученням до праці за те, що він, керуючи вантажним автомобілем, під час заїзду в сінажну яму порушив правила безпеки руху і наїхав на відпочиваючого біля неї тракториста Т., смертельно травмувавши його.

Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Рівненського обласного суду вирок змінено, дії засудженого перекваліфіковано з ч. 2 ст. 215 КК на ст. 98 КК України і призначено покарання у вигляді двох років позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці.

За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України президія обласного суду скасувала ухвалу і направила справу на новий касаційний розгляд з таких підстав.

Сумніви касаційної інстанції щодо обгрунтованого засудження Б. за порушення правил безпеки руху були зумовлені місцем, де стався наїзд — сінажною ямою. Проте судова колегія не взяла до уваги, що потерпілий хоч і був травмований у цьому місці, але, як свідчать матеріали справи, сталося це під час руху автомобіля, в процесі використання його як транспортного засобу, а не як механізму для роботи в сінажній ямі. Виходячи з цього, президія зазначила, що вирок у частині кваліфікації дій засудженого потребує ретельної перевірки щодо його законності та обгрунтованості. При новому касаційному розгляді вирок суду в частині кваліфікації дій заслуженого за ч. 2 ст. 215 КК України було залишено без змін[433].

Таким чином, місце вчинення автотранспортного злочину не може впливати на юридичну оцінку скоєного, якщо транспортний засіб не використовувався для проведення певних нетранспортних робіт.

Але органи попереднього слідства та суди не завжди враховують це положення. Наприклад, безпідставно був засуджений за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту Ж. На стоянці техніки він запустив двигун трелювального трактора і, не впевнившись у безпеці. під'їхав до іншого трактора та став заднім ходом штовхати його, щоб запустити двигун. У цей час І. стояв на його гусениці і закріплював електропровід до стартера. Від поштовху трактор рушив і гусеницею І. затягло у проміжок між нею та кабіною. І. дістав тяжкі тілесні ушкодження, від яких помер.

Судова колегія Верховного Суду визнала таку кваліфікацію невірною. Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини" особа. яка керує трактором чи іншою самохідною машиною, може нести відповідальність за ст. 215 КК у тому разі, коли транспортна подія пов'язана з порушенням правил безпеки і експлуатації транспорту. Якщо ця особа порушила правила проведення певних робіт, правила техніки безпеки чи інші правила охорони праці, хоч би ці порушення І були допущені під час руху транспортного засобу, то дії винного слід кваліфікувати за статтями Кримінального кодексу, які передбачають відповідальність за порушення даних правил, а у відповідних випадках — за злочини проти життя чи здоров'я громадян, знищення або пошкодження майна[434].

Ж. виконував на трелювальному тракторі нетранспортні роботи, безпека яких не регулюється правилами дорожнього руху, а тому він не може нести відповідальності за ст. 215 КК. Він виявив злочинну неуважність, необережність, і його дії слід кваліфікувати за ст. 98 КК.

Тому, підкреслимо ще раз, при кваліфікації діяння за ст. 215 КК дуже важливо з'ясувати, які саме правила порушив водій транспортного засобу: правила виконання певних робіт, правила техніки безпеки чи інші правила охорони праці, правила дорожнього руху тощо.

Якщо трактор або інша самохідна машина використовувались як транспортний засіб, то вчинений водієм через неуважність наїзд на потерпілого є порушенням правил безпеки руху, а не правил охорони праці. Наприклад, народний суд за ч. 2 ст. 215 КК засудив Г. якого визнано винним у порушенні Правил дорожнього руху, що спричинилося до заподіяння смерті Ф. Злочин стався за таких обставин. Г. на тракторі з причепом возив пісок. Увечері він зустрівся із своєю знайомою Ф., з якою вони пили вино, після чого вирішили поїхати на тракторі ночувати на турбазу. По дорозі Ф. попрохала зупинити трактор і вийшла з кабіни. Скориставшись зупинкою, Г. вирішив тут же, на дорозі, розвантажити пісок, що залишився в кузові причепа. Не впевнившись у безпеці руху, Г. рушив трактор вперед і наїхав на Ф.

Суд другої інстанції відмінив вирок і справу направив на нове розслідування для уточнення обставин наїзду та з'ясування, чи не були дії Г. пов'язані з порушенням правил охорони праці і чи не потрібно кваліфікувати їх як злочин проти життя і здоров'я громадян.

Судова колегія Верховного Суду РРФСР визнала цю ухвалу невірною і скасувала її, зазначивши, що Г. вчинив наїзд на потерпілу не під час роботи трактора як механізму, а при його використанні як транспортного засобу. Він почав рух, не впевнившись, що поряд нікого немає, чим порушив Правила дорожнього руху, згідно з якими водій перед початком руху повинен впевнитись, що це безпечно. Наїзд на потерпілу вчинено не на об'єкті під час роботи, а на дорозі під час руху трактора як транспортного засобу, тому дії Г. слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 215 КК[435].

Дуже часто судові помилки з приводу відмежування транспортних злочинів від інших виникають при розгляді пригод, які трапляються в сільському господарстві. Так, вироком Яворівського районного народного суду В. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК за те, що під час оранки трактором колгоспного поля він, всупереч вимогам п. 9.6 Правил дорожнього руху, допустив неуважність і вчинив наїзд на Б., яка збирала картоплю. Він заподіяних травм Б. померла. Розглянувши справу за протестом заступника Голови Верховного Суду України, судова колегія вирок та ухвалу судової колегії обласного суду змінила з таких підстав.

Суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, дав їм, проте, невірну юридичну оцінку. З'ясовано, що через неуважність В. не забезпечив безпечної оранки поля трактором, який у даному разі використовувався не як транспортний засіб. Тому вимоги п. 9.6 Правил дорожнього руху, в порушенні яких суд визнав В. винним, не мають ніякого відношення до події, що сталася.

Як свідчать матеріали справи В. не передбачав можливості наїзду на потерпілу, хоч повинен був і міг це передбачити. Відповідно до роз'яснень, що вже наводилися вище, дії В. слід кваліфікувати як заподіяня смерті з необережності за ст. 98 КК України[436].

Діяння кваліфікується за відповідною частиною ст. 215 КК і в тих випадках, коли правила безпеки експлуатації транспортних засобів були порушені на місці будівництва. Так, правильною є кваліфікація як порушення правил без-пеки експлуатації транспорту (ч. 2 ст. 215 КК) дій води., який автомобілем перевозив бетон на греблю водосховища. Зупинивши автомобіль, але не вживши заходів, що виключали б рух транспортного засобу в його відсутність, він пішов відмітити накладну. Автомобіль рушив і, розвинувши швидкість, смертельно травмував робітника, який приймав бетон[437].

Якщо водій не допустив порушень правил дорожнього руху, а аварія сталася через будь-які інші причини (наприклад, через дефекти ділянки дороги або через несправність транспортного засобу, що виникла раптово), то водій у такому випадку кримінальній відповідальності не підлягає.

Відповідальність за ст. 215 КК настає тільки за наявності вини, тобто в тому разі. коли водій транспортного засобу за відповідних обставин передбачав або міг передбачити виникнення небезпечної ситуації.

Наприклад, безпідставно був засуджений за порушення правил дорожнього руху та експлуатації транспорту М. Він їхав містом на легковому автомобілі, тримаючись ближче до центру дороги, із швидкістю 35—40 км за годину. Назустріч йому лівою стороною дороги рухався вантажний автомобіль якого обганяв таксомотор. З-поза нього несподівано для М. вибіг пішохід. М. швидко загальмував, але уникнути наїзду не зміг, тому що не мав для цього технічної можливості. Коли потерпілий почав перебігати дорогу; він був закритий вантажним автомобілем, а потім його затулив таксомотор, який обганяв вантажну машину. Отже М. не бачив потерпілого до Його наближення до середини дороги. Згідно з висновком експертів потерпілий з'явився в зоні видимості М. за 2 м від смуги руху його автомобіля і пробіг цю відстань за 1,2 секунди. Водієві ж на повну зупинку автомобіля потрібно не менше як дві секунди. Тому в цій ситуації він не міг запобігти наїздові.

Враховуючи зазначені обставини, кримінальну справу щодо обвинувачення М, було закрито за відсутністю в його діях вини[438].

При встановленні вини в діях особи, яка під час керування транспортним засобом заподіяла передбачені ст. 215 КК наслідки, треба враховувати, по-перше, що даний злочин вчинюється тільки з необережності і, по-друге, що особа, яка керує транспортним засобом, в усіх випадках зобов'язана, повинна передбачати можливість настання таких наслідків. Такий обов'язок покладається законом на кожного, хто береться за керування транспортним засобом. Тому, щоб визнати наявність у діях такої особи вини, необхідно встановити, чи могла ця особа за конкретних обставин передбачити можливість настання злочинних наслідків. Якщо, виходячи з конкретних обставин пригоди, не можна зробити висновок про те, що така можливість у неї була, то в заподіянні шкоди ця особа не винна.

Так, безпідставно був засуджений за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту В. На власному автомобілі "Жигулі" він Їхав автотрасою у сонячний день, при добрій видимості і по сухому асфальту. Але на одній ділянці шляху виявилась ожеледиця, подув сильний вітер, і машину раптово розвернуло. Вона вдарилася в трасову огорожу, внаслідок чого дружина водія, що сиділа поруч, дістала легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я.

Пізніше цей вирок був скасований, а кримінальну справу закрито за відсутністю в діянні В. вини, оскільки він за цих конкретних обставин не міг передбачити можливості настання таких наслідків[439].

Визначення суб'єктивної сторони даного злочину становить деякі складності. Справа в тому, що дія або бездіяльність, пов'язані з порушенням правил безпеки руху або експлуатації транспорту, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності, у той час як психічне ставлення суб'єкта до наслідків, що настали, може бути тільки необережним. Тому судова практика виходить з того, що в цілому злочини, передбачені ст. 215 КК, розглядаються як вчинені з необережності[440].

Але з цього зовсім не випливає, що при порушенні правил безпеки руху або експлуатації транспорту не може бути вчинене умисне вбивство або заподіяні умисні тілесні ушкодження, або умисне пошкодження чи знищення державного, колективного чи індивідуального майна. Якщо настання таких наслідків охоплювалось умислом водія, то вчинене кваліфікується як злочин проти особи чи власності.

Щоб запобігти судовим помилкам у таких ситуаціях, треба ретельно аналізувати об'єктивні та суб'єктивні обставини вчиненого злочину, обгрунтованість доказів, 8 яких випливають ті чи інші висновки.

За вироком Куп'янського міського народного суду, що його залишила без змін ухвала судової колегії в кримінальних справах Харківського обласного суду, К. засуджено за ст. 94 КК. Він визнаний винним у тому, що, вважаючи, ніби б'ють його приятеля Б., направив вантажний автомобіль на групу молоді з тим, щоб при його розвороті Б. міг вискочити з гурту і на ходу сісти в автомобіль. Коли ж К. наблизився до гурту, і хлопці почали розбігатись, при виконанні лівого повороту він вчинив наїзд на Д., який помер від заподіяних травм.

Перший заступник Голови Верховного Суду України поставив у протесті питання про зміну вироку та ухвали судової колегії обласного суду і перекваліфікацію дій К. на ч. 2 ст. 215 КК. Президія Харківського обласного суду протест задовольнила з таких підстав.

Кваліфікуючи дії К. як умисне вбивство, суд виходив з того, що він їхав автомобілем на гурт молоді, тобто діяв з непрямим умислом на позбавлення Д. життя. Такий висновок суперечить показанням К. і свідків. На попередньому слідстві і в судовому засіданні К. заперечував наявність у ньому умислу на позбавлення Д. життя. Виконуючи маневр автомобілем, він мав на меті забрати з гурту молоді Б., і вся його увага була спрямована праворуч, оскільки саме з цього боку той міг на ходу сісти в машину, а Д. потрапив під автомобіль ліворуч. Ряд свідків підтвердили, що Б. дійсно погрожували побиттям і що К. почав виконувати лівий поворот, не доїхавши до гурту людей близько 10 м. З цього випливає, що К. не мав умислу наїхати на будь-кого, у тому числі й на Д. Разом з тим, як свідчать обставини справи, К. всупереч вимогам пунктів 9.6 та 11.2 Правил дорожнього руху при виконанні лівого повороту був недостатньо уважний до навколишньої обстановки і обрав швидкість, яка за даних умов не відповідала вимогам безпеки руху, що й стало причиною загибелі потерпілого. Тому дії К. необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 215 КК України.[441] У тих випадках, коли винний послідовно вчинив два самостійні злочини, один з яких автотранспортний, а другий проти особи або власності, діяння утворює сукупність злочинів.

Автотранспортні злочини можуть бути вчинені в сукупності і з іншими злочинами, зокрема Із злочинами проти порядку управління, проти громадського порядку та ін. У слідчій та судовій практиці трапляються випадки хуліганства, пов'язаного з грубим порушенням правил безпеки ру-ху транспортних засобів.

Якщо злісне хуліганство супроводилося порушенням правил безпеки руху транспорту, то ці дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених статтями 206 і 215 КК.

Так, М. був визнаний винним у злісному хуліганстві та порушенні правил безпеки руху, що спричинилися до заподіяння тілесних ушкоджень потерпілим. Керуючи вантажним автомобілем у нетверезому стані, він наздогнав на дорозі автомобіль ГАЗ-53, яким керував Т., перевозячи кавуни. У кузові були також пасажири. М. зажадав, щоб йому дали кавунів, а коли йому відмовили, став нецензурно лаятися та переслідувати автомобіль ГАЗ-53, заважаючи рухові, заїжджаючи то наперед, то ліворуч, то праворуч і погрожуючи зіткненням. При черговому обгоні М. ударив у лівий борт автомобіль ГАЗ-53, від чого той з'їхав у кювет, пасажири, що були у кузові, дістали легкі і середньої тяжкості тілесні ушкодження[442].

Часто передбачені ст. 215 КК наслідки настають при одночасному порушенні правил безпеки руху кількома учасниками дорожнього руху (водіями, пішоходами, пасажирами та іншими особами). В такому випадку всі особи, винні в порушенні правил безпеки руху, підлягають кримінальній відповідальності за ст. 215 або ст. 217 КК. Вина потерпілого у таких випадках не звільняє іншого порушника правил безпеки руху від кримінальної відповідальності.

Наприклад. Ч., під'їжджаючи на легковому автомобілі до пішохідного переходу, регульованого світлофором, на якому горів червоний сигнал, не зменшив швидкості і не зупинився, а виїхав у другий ряд і продовжив рух, чим грубо порушив п. 6.4 Правил дорожнього руху. Побачивши М. з дитиною на руках, яка переходила вулицю на, відстані 28—ЗО м від пішохідного переходу, Ч. на порушення п. 9.6 Правил дорожнього руху не вжив заходів до зупинки, не справився з керуванням і вчинив наїзд на М. Від заподіяних травм дитина загинула, а М. були завдані тілесні ушкодження.

Дії водія в такому випадку підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 215 КК, незважаючи на вину потерпілої М., яка переходила вулицю на значній відстані від переходу, що певною мірою ускладнювало дорожню обстановку і сприяло транспортній пригоді. Але головною причиною того, що сталося, були дії Ч., який рухався на червоний сигнал світлофора[443].

При порушенні правил безпеки іншими учасниками руху водій транспортного засобу звільняється від кримінальної відповідальності лише в тому випадку, якщо сам він не порушив правил безпеки руху та експлуатації або якщо порушення не перебувало у причинному зв'язку з наслідками. Водій не підлягає відповідальності, якщо шкідливі наслідки настали не через порушення ним правил безпеки руху, а через грубу необережність потерпілого.

Так, безпідставно був засуджений Д., визнаний судом винним у заподіянні У. тяжких тілесних ушкоджень. Д. на легковому автомобілі їхав по вулиці і поблизу зупинки транспорту побачив, як У. переліз через металеву огорожу І став переходити вулицю. Д. знизив швидкість і подав сигнал. На середині проїзної частини У. зупинився. Вважаючи, що У. пропускає його машину, Д. продовжив рух. Але коли відстань скоротилася до 7—8 м У. раптово став перебігати дорогу. Щоб запобігти наїздові, Д. загальмував і відвернув машину праворуч, але лівим переднім крилом зачепив У., заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження. У судовому засіданні судово-технічний експерт зробив висновок. що відстань 10—12 м була недостатньою для зупинки автомобіля при швидкості його руху ЗО км за годину. Таким чином, у даному випадку наслідки настали не через порушення правил безпеки руху Д., а через грубу необережність потерпілого. Тому Д. за ці наслідки не може нести кримінальної відповідальності[444].

Якщо внаслідок порушення правил дорожнього руху потерпілим виникла аварійна обстановка, а водій не мав технічної можливості відвернути шкоду, то він не підлягає кримінальній відповідальності.

Так, Г. був визнаний винним і засуджений за порушення правил безпеки руху в ситуації, коли він в ожеледицю рухався на автомашині з підвищеною швидкістю — 35 км за годину, в зв'язку з чим застосоаване ним гальмування з метою відвернути наїзд на М. було безрезультатним.

Це рішення було скасовано судом другої інстанції, який визнав кваліфікацію дій Г. невірною і закрив кримінальну справу за відсутністю в його діях складу злочину, оскільки наїзд на потерпілого виник внаслідок грубого порушення Правил дорожнього руху самим потерпілим. Перебуваючи в нетверезому стані і не впевнившись у безпеці, М. став перетинати дорогу в місці, де немає переходу, перед самим автомобілем Г. За таких обставин у водія не було можливості уникнути наїзду[445].

Суб'єктом злочину, що аналізується, може бути фізична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла Іб-річного віку і фактично керувала транспортним засобом, допустивши порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту. Особа є керуючою транспортним засобом незалежно від того, чи вона професіонал, чи любитель, чи працює за наймом, є його власником чи орендарем, керує ним за дорученням чи самовільно захопивши або угнавши його. Не мають значення обставини, пов'язані з відсутністю в особи прав на керування транспортним засобом, або факт позбавлення такого права в адміністративному чи іншому порядку.

Слід зазначити, що інколи у практиці трапляються невірні рішення щодо суб'єкта цього злочину. Становить певний інтерес такий випадок. За вироком Антрацитівського районного народного суду, що його залишила без змін ухвала судової колегії в кримінальних справах Донецького обласного суду, Ш. засуджено за ст. 98 КК за вбивство з необережності П.

Розглянувши справу за протестом заступника Генерального прокурора України, судова колегія Верховного Суду України вирок та ухвалу судової колегії обласного суду скасувала, а справу закрила за відсутністю в діях Ш. складу злочину. Народний суд встановив, що Ш., не маючи посвідчення на керування автомобілем, без дозволу взяв автомобіль, що належав його батькові. Рухаючись людною вулицею, Ш. розраховував об'їхати людей, але, не маючи досвіду керування автомобілем, наїхав на П., яка при цьому загинула.

Правильно з'ясувавши фактичні обставини події, суд помилково кваліфікував дії Ш. за ст. 98 КК як вбивство з необережності, оскільки своїми діями він порушив правила безпеки руху. Але відповідальність за їх порушення, внаслідок чого настала смерть потерпілої, передбачена ч. 2 ст. 215 КК. Суд, кваліфікуючи дії Ш. як необережне вбивство, взяв до уваги лише суспільно шкідливі наслідки, не врахувавши об'єктивної сторони вчинених ним дій, яка полягає саме в порушенні Правил дорожнього руху, що забороняють особі, яка не має навичок керування транспортними засобами і спеціального посвідчення, керувати такими засобами.

Дії Ш. підпадають під ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 215 КК. Але на час вчинення зазначених дій Ш. не досяг 16-річного віку І тому, відповідно до ст. 10 КК, не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за ч, 2 ст. 215 КК[446].

Таким чином, у даному випадку особа, яка не досягла 16-річного віку і порушила правила дорожнього руху, що спричинило смерть потерпілої, фактично не може бути притягнута до кримінальної відповідальності. І хоч це не суперечить чинному кримінальному законодавству, проблема скоріше в його недосконалості. Треба, щоб диспозиція ст. 98 КК передбачала як певний вид необережного вбивства таке, що вчинене з використанням предметів підвищеної небезпеки (транспортних засобів, зброї, наркотиків тощо).

За порушення правил безпеки руху під час практичної їзди на автомашині з подвійним керуванням відповідальність несе майстер навчання, а не особа, яка навчається, якщо він не вжив своєчасних заходів до відвернення суспільно небезпечних наслідків. Це положення узгоджується з п. 24.6 Правил дорожнього руху, де сказано, що майстер навчання несе відповідальність як водій згідно з чинним законодавством.

Дії винного, які потягли за собою одночасно наслідки, передбачені різними частинами ст. 215 КК, слід кваліфікувати за тією з них, яка передбачає найбільш тяжкі з наслідків, що сталися. ДІЇ особи, яка, керуючи транспортним засобом, двічі порушила в різний час правила безпеки руху та експлуатації транспорту і в кожному з цих випадків загинула одна людина, треба кваліфікувати за ч. 2 ст. 215 КК, а в тому разі,коли смерть двох і більше осіб є наслідком тієї самої транспортної події, тобто одного чи пов'язаних між собою кількох порушень правил безпеки руху та експлуатації транспорту, — за ч. З ст. 215 КК[447].

Винний у порушенні правил безпеки руху та експлуатації транспорту водій, який заподіяв потерпілому тілесні ушкодження та завідомо залишив його без допомоги, якщо потерпілий перебував у небезпечному для життя стані, повинен нести відповідальність за сукупністю злочинів (статті 215 і 111 КК). При цьому відповідальність водія за ч. 2 ст. 111 КК настає незалежно від того, чи могли інші особи надати потерпілому допомогу.

Якщо в діях водія немає складу злочину, передбаченого ст. 215 КК, але життя потерпілого було поставлено під загрозу внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, яку вчинив водій, то залишення потерпілого без допомоги за інших необхідних ознак кваліфікується за ст. 111 КК.

Кримінальна відповідальність водіїв за ч. 2 ст. 111 КК виключається у випадку, якщо в наданні допомоги не було необхідності, тобто коли потерпілий не потребував допомоги і сам пішов з місця пригоди, або в разі миттєвої загибелі потерпілого.

Суб'єктом цього злочину може бути тільки та особа, яка своїми діями поставила потерпілого в небезпечний для життя стан. Неврахування цього положення призводить до помилок у слідчій та судовій практиці. Так, Ш. і С. разом угнали автобус. Керував ним Ш. Він порушив вимоги правил дорожнього руху і вчинив наїзд на пішоходів Г., К. і А., чим поставив Їх у небезпечний для життя стан, але допомогу не надав і з місця пригоди втік. В результаті К. померла на місці аварії, А. — в лікарні, а Г. були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження. За вироком народного суду С. і Ш. були засуджені, зокрема, і за ч. 2 ст. 111 КК. Але таке рішення щодо С. є безпідставним, оскільки під час аварії він перебував у салоні автобуса і ніякими діями не сприяв вчиненню злочину[448].

При кваліфікації дій водія, який порушив правила дорожнього руху, внаслідок чого поставив потерпілого в небезпечний для життя стан, слід враховувати певні обставини, що впливають на його поведінку. Слідча і судова практика свідчать про те, що нерідко водій перебуває під впливом переляку від скоєного або побоюється насильства з боку осіб, які знаходяться на місці дорожньо-транспортної пригоди. Тому при розслідуванні цих злочинів необхідно встановити всі фактичні обставини, що мали місце в конкретному випадку, а також їх можливий вплив на дії водія. Сам факт залишення ним місця дорожньо-транспортної пригоди або відсутність його короткий проміжок часу після аварії і надання після цього допомоги потерпілому не утворюють складу злочину, передбаченого ст. 111 КК.

За вироком Новоград-Волинського районного народного суду Житомирської області Г. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК і ч. 2 ст. 111 КК до п'яти років позбавлення волі в колонії-поселенні для осіб, що вчинили умисні злочини, з позбавленням на три роки права керувати транспортними засобами. Рухаючись по шосе на легковому автомобілі, він не обрав швидкості, яка б забезпечувала безпеку руху, внаслідок чого під час обгону попутніх транспортних засобів виїхав на смугу зустрічного руху, де вчинив наїзд на пішохода С., заподіявши йому тілесні ушкодження, від яких настала смерть.

Касаційна інстанція цей вирок змінила, перекваліфікувавши дії засудженого з ч. 2 на ч. 1 ст. 111 КК та призначивши йому за сукупністю злочинів чотири роки і шість місяців позбавлення волі в колонії-поселенні для осіб, що вчинили злочини з необережності, з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на три роки.

За постановою президії Житомирського обласного суду судові рішення змінено: до засудженого застосовано ст. 25' КК, а призначене йому позбавлення волі визнано умовним з обов'язковим залученням до праці.

За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові рішення частково скасовано з таких підстав.

Вина Г. у порушенні правил безпеки руху, які спричинили смерть потерпілого, повністю доведена наявними у справі доказами, і його дії за ч. 2 ст. 215 КК кваліфіковано правильно.

Щодо засудження Г. за ч. І ст. 111 КК, то висновок судових Інстанцій про доведеність його вини не відповідає фактичним обставинам, встановленим у судовому засіданні. Кваліфікуючи дії підсудного за зазначеною статтею, суд виходив з того, що після наїзду на С. і заподіяння йому тілесних ушкоджень Г. з місця пригоди зник, залишивши потерпілого в небезпечному для життя стані, без допомоги, хоч мав можливість ЇЇ надати.

Проте суд не врахував такі обставини. У стадії розслідування і в судовому засіданні Г. пояснив, що, наїхавши на пішохода, перелякався й одразу не зупинився, але через короткий проміжок часу повернувся на місце події і відвіз потерпілого до лікарні. Свідки С., Б., Л. і Ю. підтвердили, що саме Г. подав потерпілому допомогу, доставивши його до лікарні.

Як свідчать матеріали справи, С. був доставлений у лікарню через півгодини після події і помер там через два місяці. Отже фактично Г. надав потерпілому допомогу після наїзду. Та обставина, що він одразу не зупинився, не може в даному випадку розглядатися як залишення потерпілого в небезпеці, оскільки Г. не лише повернувся через короткий проміжок часу на місце наїзду на потерпілого, а й фактично надав йому допомогу.

Такі дії не містять складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК. Оскільки Г. визнано винним у цьому злочині необгрунтовано, судові рішення в цій частині скасовано і справу закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК. Г. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК до чотирьох років позбавлення волі умовно з обов'язковим залученням до праці[449].

У цій праці не розглядаються питання, що стосуються призначення покарання за аналізовані злочини, але на одному з них ми зупинимось. Йдеться про додаткову міру покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами. У процесі розслідування необхідно встановити, якими видами транспортних засобів мав право керувати обвинувачений чи підсудний.

Справа в тому, що в разі застосування до засудженого цього додаткового покарання йому забороняється керувати будь-якими механічними транспортними засобами.

А чи може бути позбавлений цього права засуджений, який не мав права керувати транспортними засобами і вчинив транспортний злочин? І хоч існують різні точки зору з цього приводу, здоровий глузд підказує: неможливо позбавити суб'єкта того, чого він не має.

За вироком Кам'янсько-Дніпровського районного народного суду К. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК України до трьох років позбавлення права керувати транспортними засобами на такий же строк. Касаційна інстанція залишила цей вирок без змін.

К. засуджено за те, що він керував мотоциклом, не маючи відповідних прав, і в складних дорожніх умовах не обрав швидкості, яка б забезпечувала безпеку руху, внаслідок чого не впорався з керуванням і вчинив наїзд на залізобетонну опору, що призвело до загибелі пасажира.

За протестом заступника Голови Верховного Суду України судові рішення змінено з таких підстав.

Вина К. у порушенні правил безпеки руху, що спричинило смерть потерпілого, повністю доведена зібраними у справі доказами, і його дії вірно кваліфіковано за ч. 2 ст. 215 КК. Призначене основне покарання відповідає даним про особу засудженого і тяжкості наслідків, що настали. А от додаткове покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами суд призначив засудженому безпідставно. У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини" від 24 грудня 1982 р. роз'яснено, що у кожному випадку судам належить обговорювати питання про доцільність застосування чи незастосування до винного додаткової міри покарання — позбавлення права керувати транспортними засобами або займати посади, пов'язані з відповідальністю за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів.

При цьому слід враховувати, що позбавлення права керувати транспортними засобами може бути призначено і особам, позбавленим цих прав в адміністративному порядку, крім тих, які таких прав не мали[450]. А у К. таких прав не було.

Погодившись із протестом, президія обласного суду виключила із судових рішень додаткове покарання[451].

2. ВИПУСК В ЕКСПЛУАТАЦІЮ ТЕХНІЧНО НЕСПРАВНИХ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ

Випуском в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів визнається дозвіл на експлуатацію завідомо технічно несправних транспортних засобів або інше грубе порушення правил їх експлуатації, що забезпечують без-пеку руху, яке вчинює особа, відповідальна за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів.

За ст. 215² КК кваліфікується будь-який усний чи письмовий дозвіл на експлуатацію технічно несправного транспортного засобу, а також допуск до керування транспортним засобом особи, яка не має або позбавлена посвідчення водія, грубе порушення режиму роботи водіїв та інших вимог, які спрямовані на забезпечення безпеки експлуатації транспорту, особою, відповідальною за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів.

Таким чином, за ст. 215² КК кваліфікується діяння, що складається з трьох ознак: а) випуск в експлуатацію завідомо технічно несправних транспортних засобів або інше грубе порушення правил їх експлуатації; б) заподіяння суспільно небезпечних наслідків; в) причинний зв'язок міх порушенням правил експлуатації та суспільно небезпечними наслідками.

Транспортними засобами визнаються такі, що зазначені у примітці до ст. 215 КК. Загальні підстави для заборони експлуатації транспортних засобів передбачені ст. 37 Закону України "Про дорожній рух". До таких підстав, зокрема, належать порушення правил, нормативів і стандартів у частині забезпечення безпеки дорожнього руху під час виготовлення транспортних засобів, технічні неполадки, при яких експлуатація транспортних засобів не допускається.

Коли йдеться про технічно несправні транспортні засоби у розумінні ст. 215² КК, то маються на увазі такі технічні несправності, за наявності яких експлуатація транспортного засобу заборонена і які реально можуть спричинитися до суспільно небезпечних наслідків (несправні гальма, двигун або система керування, причепний пристрій або зовнішні світлові прилади, зношені понад норму протектори шин тощо). З'ясовуючи це, необхідно обов'язково звернутись до відповідних нормативних актів. Так, у чинних Правилах дорожнього руху України це, зокрема, розділ 31 "Технічний стан і обладнання транспортних засобів". Подібні вимоги є в правилах технічної експлуатації міського електротранспорту, а також інших транспортних засобів.

Наприклад, технічну несправність, яка виключала можливість експлуатації у темний час доби (відсутність освітлення), мав мотоцикл, що належав С, Незважаючи на це, С. передав свій мотоцикл Т. для поїздки в село за горілкою. Рухаючись дорогою без освітлення, в умовах недостатньої видимості, Т. втратив орієнтування і виїхав на узбіччя, де вчинив наїзд на групу молоді, що поверталась у село з танців.

У даному випадку С. фактично дозволив Т. експлуатувати завідомо технічно несправний транспортний засіб, що у свою чергу через злочинну поведінку Т. спричинило суспільно небезпечні наслідки. Тому дії С. належить кваліфі-кувати за ст. 215² КК, а Т. — за ст. 215 КК.

Хоч сфера дорожнього руху досить грунтовно врегульована різними нормами, які спрямовані на охорону безпеки руху, і все ж таки всі види правопорушень передбачити майже неможливо. Тому законодавець використав у диспозиції ст. 215² КК таке узагальнююче поняття, як "інше грубе порушення правил експлуатації".

Під Іншим грубим порушенням правил експлуатації транспортних засобів, які забезпечують безпеку руху, слід розуміти, наприклад, допуск до керування транспортними засобами осіб, позбавлених прав на керування ними, грубе порушення режиму роботи водіїв, нездійснення контролю за технічним станом транспортних засобів або невиконання інших вимог, які ставляться відповідними нормативними актами до осіб, відповідальних за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів[452].

Передбачений ст. 215² КК склад злочину матеріальний, і він має місце лише в тому випадку, коли настали наслідки, зазначені в ст. 215 КК, та є причинний зв'язок між ними і порушенням правил експлуатації. В цьому злочині причинний зв'язок є опосередковним.

За ст. 215² КК кваліфікуються дії як працівників державних і громадських організацій, на яких чинними інструкціями чи правилами, відповідними розпорядженнями або за посадовим становищем покладено відповідальність за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів Працівники служби безпеки руху, механіки, ревізори, водій, так і власників або водіїв індивідуальних транспортних засобів, які дозволили іншій особі експлуатацію явно технічно несправного транспортного засобу.

Дії особи, яка фактично керувала транспортним засобом, кваліфікуються за ст. 215 КК.

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 215² КК, вимагає усвідомлення суб'єктом злочину наявності технічної несправності транспортного засобу, що містить реальну загрозу безпеці руху або вчинення іншого грубого порушення правил експлуатації транспорту, яке для нього є очевидним. Щодо наслідків, які настають, то винна особа передбачає можливість Їх настання, але легковажно розраховує на відвернення їх або не передбачає можливості настання таких наслідків, хоч повинна була І могла їх передбачити. В цілому даний злочин визнається необережним.

Діяння не може бути кваліфіковане за ст. 215² КК, якщо власник транспортного засобу передав його іншій особі не для використання як транспортного засобу.

Так, без достатніх підстав був засуджений за ст. 215² КК Н., який через те, що закінчилося пальне, а він поспішав на роботу, залишив мотоцикл братові з тим, щоб той відвів його додому. Брат погодився, але по дорозі заправив мотоцикл та їздив у своїх справах. На дорозі він перекинувся і дістав тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння їх.

Засудження в такому випадку є безпідставним тому, що відповідальність за ст. 215² КК настає в разі допущення до керування особи, яка не має прав на керування транспортним засобом. Щодо Н., то він передав мотоцикл братові, щоб той відвів його додому, але це не є допуском до керування транспортним засобом.

Не звільняється від кримінальної відповідальності за ст. 215² КК водій, який, порушивши правила експлуатації транспорту, передав керування транспортним засобом особі, від якої він залежить по роботі чи службі.

Допуск до керування транспортним засобом особи, яка перебуває у стані сп'яніння, якщо це потягло за собою наслідки, передбачені ст. 215 КК, кваліфікуються за ст. 215⁴ КК.

Якщо дія або бездіяльність вчинені з необережності, то винна особа залежно від інших ознак складу злочину може нести відповідальність за ст. 167 КК або за нормами, що передбачають необережний злочин проти особи.

Випуск в експлуатацію явно технічно несправних транспортних засобів слід відрізняти від порушень правил охорони праці та техніки безпеки, передбачені ст. 135 КК.

Щоб не допустити помилок при кваліфікації діянь, треба проводити їх послідовне відмежування за кожним з елементів складу злочину.

За вироком Новоушицького районного народного суду Хмельницької області Б. засуджено за ч. 2 ст. 135 КК за порушення правил охорони праці, яке спричинило нещасний випадок з людьми, до трьох років позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на підставі ст. 46¹ КК на два роки з передачею на перевиховання колективу механізаторів.

Працюючи бригадиром тракторної бригади радгоспу і відповідаючи за додержання в ній правил охорони праці, Б. доручив учню профтехучилища М., який проходив виробничу практику, доставку дров пенсіонерам на непристосованому для цього належним чином колісному тракторі (колеса не було встановлено на максимальну ширину) з не обладнаним гальмами двовісним причепом. Тим самим Б. порушив вимоги правил технічної безпеки при роботі на тракторах, сільськогосподарських і спеціальних машинах. Рухаючись з навантаженим причепом слизькою дорогою з ухилом до 20 градусів, М. внаслідок зазначених недоліків транспортного засобу не впорався з керуванням, трактор перекинувся, і М. та пасажир М-а загинули. У касаційному порядку вирок не оскаржувався і не опротестовувався.

Перший заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування вироку і направлення справи на нове розслідування через неправильність кваліфікації дій Б. і м'якість міри покарання. Судова колегія Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Народний суд дійшов помилкового висновку, що дії Б. містять ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 135 КК. Як показав Б. на попередньому слідстві і в судовому засіданні, даючи наряд на транспортні роботи і випускаючи в експлуатацію транспортний засіб, він знав, що М. має слабкі навички керування трактором і що ведучі колеса трактора не розведено на максимальну ширину, а тракторний причеп не має гальмової системи.

Проте відповідальність за випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів передбачено спеціальною нормою кримінального закону — ст. 215² КК. Відповідно до роз'яснення Пленуму Верховного Суду України випуск в експлуатацію завідомо технічно несправних сільськогосподарських машин, які використовуються як транспортні засоби, або інші грубі порушення правил їх експлуатації, що забезпечують безпеку руху, вчинені особою, відповідальною за технічний стан або експлуатацію цих засобів, кваліфікуються не за ст. 135, а за ст. 215² КК[453].

Дії Б. не могли бути кваліфіковані за ст. 135 КК ще й тому, що загиблий М-а був пенсіонером і не мав виробничого зв'язку з радгоспом[454].

Дії особи, яка була усунута від керування транспортним засобом належною посадовою особою чи працівником Державтоінспекції, не можуть кваліфікуватися за ст. 215² КК[455].

3. УГОН ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ

Угон — незаконне, умисне, відкрите або таємне заво-лодіння чужим транспортним засобом без ознак розкрадання. Суспільна небезпечність угону транспортних засобів зумовлюється не контрольованим використанням джерел підвищеної небезпеки, що нерідко спричинює вчинення інших Транспортних злочинів. Характерно, що ці злочини дуже часто вчинюють особи, які перебувають у стані сп'яніння, які позбавлені або зовсім не мають прав на керування транспортними засобами, неповнолітні. Ці особи, як правило, не здатні виконувати у сфері дорожнього руху необхідні функції керування транспортним засобом, особливо при складній дорожній обстановці.

За ст. 215³ КК кваліфікується угон автомобілів усіх видів, мотоциклів, тракторів або інших самохідних машин. Найчастіше предметом цього злочинного посягання є механічні транспортні засоби, зазначені у примітці до ст. 215 КК. Відповідальність за угон залізничного рухомого складу. повітряного, морського чи річкового судна передбачена ст. 217² КК.

За ст. 215³ КК кваліфікується угон, вчинений різними способами, тобто таємно, відкрито, шляхом обману або зловживання довір'ям, без застосування насильства чи з насильством. Іншими словами, спосіб вчинення угону не впливає на його кваліфікацію.

Незаконність як ознаку угону слід розуміти в тому значенні, що особа, яка вчинює це посягання, не має ні дійсного, ні уявного права щодо захопленого транспортного засобу.

Злочин є закінченим з моменту заволодіння транспортним засобом та початку його руху будь-яким способом. Спосіб та дистанція переміщення транспортного засобу і строк користування ним на кваліфікацію не впливають. Це найпоширеніша точка зору.

Але треба зазначити, що іноді в теорії і на практиці трапляються інші визначення моменту, коли угон вважається закінченим злочином. Так, існує точка зору, що поняття угону не включає в себе пересування механічного транспортного засобу за допомогою фізичної сили людини. Пропонується у відповідних випадках за наявністю умислу на подальше використання транспортного засобу за допомогою його двигуна кваліфікувати такі дії як замах на вчинення угону[456].

Характерним щодо цього є таке судове рішення. За вироком Шевченківського районного народного суду м. Києва засуджено за ч. 2 ст. 215³ КК М. і К., яких визнано винними в тому, що, перебуваючи в стані спяніння, вони за попередньою змовою між собою угнали вночі автомобіль, який належав С. Перемістивши автомобіль шляхом буксирування від під'їзду будинку на ЗО м, вони не змогли від'їхати через його несправність. К. був затриманий працівниками міліції на місці злочину, а М., який звідти втік, — за місцем проживання.

Ухвалою судової колегії Київського міського суду вирок залишено без змін.

Перший заступник Голови Верховного Суду України вніс до президії Київського міського суду протест, у якому порушив питання про зміну судових рішень щодо М. і К. і перекваліфікацію Їх дій з ч. 2 ст. 215³ на ст. 17 та ч. 2 ст. 215³.

Президія міського суду протест задовольнила, вказавши на таке. Суд, правильно встановивши фактичні обставини злочину, невірно кваліфікував дії М. і К. За показаннями винних, вони хотіли викрасти автомобіль для того, щоб покататися, але не змогли завести двигун машини. Отже, М. і К. не довели злочинного наміру до кінця з незалежних від них причин і були затримані працівниками міліції. Тому їх дії слід кваліфікувати як замах на угон автомобіля за ст. 17 і ч. 2 ст. 215³ КК[457].

Здається, що таке рішення щодо кваліфікації цього злочину не відповідає теорії і практиці застосування ст. 215³ КК. Дійсно, слід погодитись, що дії, пов'язані з невдалою спробою запустити мотор автомобіля з метою його угону, слід кваліфікувати за статтями 17 та 215³ як замах на угон транспортного засобу. Але така оцінка справедлива в тому разі, якщо винні робили спроби запустити двигун не пересуваючи автомобіль з місця його стоянки. У даному випадку вони вчинили закінчений угон, передбачений ч. 2 ст. 215³ КК. Тому, на наш погляд, перше рішення Київського міського суду в цій справі було правильне. Остаточне ж рішення у справі робить загальне поняття закінченого угону невизначеним.

Угон транспортних засобів є формальним складом у тому розумінні, що для визнання його закінченим не потрібне настання якихось наслідків.

За ст. 215³ КК кваліфікуються дії фізичної осудної особи, яка на момент вчинення угону досягла 16-річного віку. При кримінально-правовому аналізі дій. пов'язаних із самовільним використанням транспорту, слід враховувати деякі особливості, що стосуються відношення конкретної особи до транспортного засобу.

Не визнається угоном самовільне використання транспортних засобів в особистих цілях робітниками державних, колективних та інших підприємств або установ, якщо такі особи мали доступ до транспортних засобів за службою. Це, як правило, водії таких підприємств незалежно від форм їх власності. За подібні дії вони несуть відповідальність згідно з чинним законодавсвтом про працю.

Наприклад, водій П., закінчивши роботу, поставив закріплений за ним автомобіль у гараж установи. Біля гаража він зустрів знайомих, з якими випив горілки, після чого знову відчинив гараж, вирішивши їхати додому згаданим автомобілем. Рухаючись по дорозі, він через алкогольне сп'яніння порушив правила безпеки руху, внаслідок чого вчинив наїзд на пішохода, заподіявши йому смертельну травму.

У даному випадку П. був притягнутий до кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту за ч. 2 ст. 215³ КК. Щодо його дій, пов'язаних із самовільним використання державного транспортного засобу без доручення або дозволу адміністрації, то вони не утворюють складу злочину, передбаченого ст. 215³ КК.

Як свідчить судова практика, не визнаються злочинними аналогічні дії посадових або інших осіб, які у зв'язку зі своїми посадовими обов'язками мають відношення до транспортних засобів. До них належать керівники транспортних організацій, їх заступники, завідуючі гаражами автоколон та ін.

Аналогічний підхід існує ще до однієї досить великої групи осіб, яку становлять механіки, диспетчери, електрики, слюсарі, випробувачі, працівники охорони та інші особи, які самовільно використали транспортний засіб, маючи до нього доступ у зв'язку з роботою. Найчастіше такі дії мають місце при технічному обслуговуванні транспортних засобів: огляді, заправці паливно-мастильними матеріалами, ремонті тощо. Іншими словами, за таких обставин не можна визнати, що зазначені особи заволодівають чужими транспортними засобами.

Так, безпідставно був засуджений за угон транспортного засобу X., який увечері поїхав додому з гаража, де працював охоронником, на автомобілі, що належав цій організації, але на вулиці його затримали працівники міліції.

Розглядаючи справу, судова колегія в кримінальних справах вказала, що угоном транспортних засобів визнається незаконне, умисне, без мети захоплення чужого транспортного засобу шляхом незаконної поїздки на ньому. В даному випадку згаданих ознак немає.

Така ж оцінка вчиненого поширюється на випадки використання транспортних засобів членами родини власників автомототранспорту або їх знайомими. Вони самовільно використовують транспортні засоби, спираючись на різні підстави, які, на їх погляд, дають дійсне або уявне право на такі дії (власник раніше дозволяв керувати автомобілем або навчав керування тощо).

Такі дії особи, як заволодіння транспортним засобом з метою його викрадення, не є угоном і їх слід кваліфікувати як злочин проти державної, колективної або індивідуальної власності. Про наявність умислу на викрадення транспортного засобу можуть свідчити зміна його кольору, встановлення додаткових приладів, заміна державних номерів, тривалий час експлуатації транспортного засобу тощо.

Наприклад, Л., Г. та 3. зі стоянки автотранспорту викрали вантажний автомобіль, що належав автотранспортному підприємству, сховали машину в лісі, після чого перефарбували її і замінили номерні знаки. Змінивши таким чином зовнішній вигляд транспортного засобу, винні використовували Його для перевезень вантажів громадян. Після чотирьох місяців експлуатації 3. і Г. розібрали автомобіль. Вони були засуджені за розкрадання державного майна, і така кваліфікація є правильною[458].

За ст. 215³ КК кваліфікуються захоплення чужого транспортного засобу і самовільне його використання без мети викрадення.

При розкраданні автомототранспортних засобів додаткової кваліфікації діяння за ст. 215³ КК не вимагається, оскільки угон у такому випадку є способом, обов'язковою складовою частиною розкрадання, без чого останнє неможливе.

Безпідставно були засуджені за крадіжку особистого майна С., А. та К. Вони увечері, відкривши замки, проникли до гаража, в якому стояв автомобіль ВАЗ-2101, що належав М., завели двигун і виїхали. Поїздивши містом, почергово керуючи автомобілем, вони кинули його на одній з вулиць, де наступного дня його було знайдено і повернуто власникові. Оскільки у даному випадку винні не вчинили ніяких дій, які б свідчили про наявність у них умислу на звернення автомобіля у свою власність, діяння було кваліфіковане як угон транспортного засобу[459].

Якщо під час угону умисел був спрямований на використання транспортного засобу для вчинення крадіжки, грабежу, розбійного нападу, то дії винних мають кваліфікуватись за сукупністю злочинів — ст. 215³ КК та за готування до зазначених злочинів.

У випадках, коли угон транспортного засобу був способом викрадення деталей, вузлів, агрегатів, речей потерпілого або заволодіння ними шляхом грабежу чи розбою, дії винної особи слід кваліфікувати за статтями 140, 141 або 142 КК і відповідною частиною ст. 215³ КК. Якщо умисел на викрадення вузлів, деталей, агрегатів чи речей потерпілого виник після угону, дії винної особи треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 215³ і 140 КК[460].

Угон, поєднаний з порушенням правил безпеки руху та експлуатації транспорту, якщо сталися наслідки, зазначені в ст. 215 КК, необхідно кваліфікувати за цією статтею і додатково за ст. 215³ КК.

Повторність має місце тоді, коли особа раніше скоювала такий злочин або замах на угон транспортних засобів, незалежно від того, чи була вона засуджена за нього, якщо судимість за попередній угон не була знята або погашена, а також якщо до моменту вчинення повторного угону не минули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Неодноразова спроба реалізації умислу на угон (наприклад, спроба запуску двигуна ряду транспортних засобів з метою викрадення одного з них) не утворює повторності.

Угон за попереднім зговором групою осіб має місце, якщо в ньому брали участь принаймні дві особи, які заздалегідь домовились про спільне його вчинення. Відповідальність за угон при цьому настає для всіх співучасників, незважаючи на те, що транспортним засобом керував один з них. Щоб не допустити помилок при кваліфікації угону за цією ознакою, треба уважно аналізувати об'єктивні та суб'єктивні ознаки співучасті.

Наприклад, за вироком Путильського районного народного суду Чернівецької області Д. і Н. засуджені за ч. 2 ст. 215, ч. 2 ст. 215³ та ч. 2 ст. 111 КК, за те, що перебуваючи в нетверезому стані, за попереднім зговором між собою вони вчинили угон колгоспного вантажного автомобіля. Керуючи ним, Д. вчинив наїзд на пішохода, який у лікарні помер. Усвідомлюючи, що після наїзду автомобіля пішохід перебуває у небезпечному для життя стані, Д. з місця події зник, не подавши потерпілому допомоги, що й потягло за собою його смерть.

За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові рішення щодо Н. скасовані, а щодо Д. змінені з таких підстав. Висновок суду про доведеність вини Н. в угоні транспортного засобу без мети його викрадення за попереднім зговором з Д. зроблено лише на підставі того факту, що Н. їхав як пасажир у кабіні викраденого автомобіля. Як свідчать матеріали справи, він не вчинив будь-яких дій, спрямованих на угон транспортного засобу, і попереднього зговору між ним і Д. також не було. Як встановлено в справі, обидва вони були в нетверезому стані, і Д., побачивши вантажівку, вирішив підвезти Н. додому. Коли вони підійшли до автомобіля, Д. відчинив дверцята кабіни, сів на місце водія, а потім відкрив праві дверцята і запропонував Н. сісти. Заводив двигун, керував автомобілем сам Д., а Н. ніякої участі у цьому не брав.

Отже ініціатива угону автомобіля належить Д. Він же і вчинив цей злочин. Н. байдуже ставився до вчинюваного Д. злочину, оскільки через сильне сп'яніння не усвідомлював характеру подій, що відбувалися.

За таких обставин склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 215³ КК, у діях Н. відсутній, і його засуджено безпідставно. У зв'язку з цим вирок щодо нього скасовано, і справу закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК.

Таким чином, визнаючи особу винною у злочині, вчиненому за попереднім зговором групою осіб, необхідно довести, що причетні до злочину особи заздалегідь домовились про спільні дії і кожна з них здійснила якусь частину дій для досягнення злочинного результату[461].

Угон із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або погрози застосувати таке насильство також є кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 215³ КК. Під таким насильством слід розуміти нанесення ударів, побоїв, легких тілесних ушкоджень без короткочасного розладу здоров'я або втрати працездатності, а також інші насильницькі дії, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі, зв'язування тощо.

Частина 3 ст. 215³ КК встановлює відповідальність за дії, передбачені ч. 1 або ч. 2 цієї статті, поєднані з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосувати таке насильство. Судова практика розглядає як такі заподіяння легких тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров'я або короткочасною втратою працездатності, заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження, мордування, тортури, використання небезпечних для здоров'я чи життя потерпілого засобів (вогню, струму, наркотичних або інших сильнодіючих речовин), викидання з транспортного засобу під час руху тощо.

Так, за вироком Ялтинського міського народного суду К. засуджено за ч. 2 ст. 142 КК за розбійний напад на Б. з метою заволодіти його автомобілем "Жигулі", вчинений за таких обставин. Зупинивши на вулиці близько 20.00 автомобіль, яким керував Б., К. попросив підвезти його до санаторію, а коли вони туди під'їхали, приставив до горла ніж і зажадав ключі від автомобіля. Потім К. примусив потерпілого під'їхати до будинку на території санаторію. де забрав свою валізу з речами, після чого звелів Б. сісти поруч із собою в автомобілі, щоб той не міг звернутися за допомогою. Та Б. вдалося втекти і повідомити про те, що сталося, міліцію.

У протесті першого заступника Голови Верховного Суду України, внесеному до президії обласного суду, порушувалось питання про зміну зазначених судових рішень і перекваліфікацію дій К. з ч. 1 ст. 142 на ст. 17 та ч. З ст. 215³ КК.

Президія обласного суду протест задовольнила, зазначивши таке. Обґрунтовуючи висновок про вину К, у відкритому нападі на Б. з метою заволодіти належним йому автомобілем, суд послався на вимогу засудженого дати ключі від автомобіля, поєднану з погрозою застосувати насильство, небезпечне для життя і здоров'я потерпілого. Проте, як свідчать показання останнього на слідстві і в судовому засіданні, при цьому К. посилався на необхідність терміново потрапити до Сімферополя, обіцяв дати 100 крб., і він. Б., під загрозою погодився їхати. К. теж показував, що він пропонував Б. підвезти його до Сімферополя. При затриманні у нього виявили авіаквиток на його ім'я, а у валізі, яку він взяв у санаторії, — його трудову книжку та одяг.

Таким чином, мету викрасти автомашину матеріалами справи не встановлено і твердження К. про відсутність у нього наміру заволодіти автомобілем потерпілого не спростовано. З доказів, на які посилався суд, не можна зробити висновок про напад К. на потерпілого з метою заволодіти автомобілем,

На підставі викладеного президія обласного суду судові рішення щодо К, змінила, перекваліфікувавши його дії з ч. 1 ст. 142 на ст. 17 та ч. З ст. 215³ КК, які передбачають відповідальність за замах на угон автотранспортного засобу, поєднаний з насильством, небезпечним для життя і здоров'я потерпілого[462].

Нанесення при вчиненні угону побоїв або будь-якого виду тілесних ушкоджень додаткової кваліфікації не потребує, за винятком умисного тяжкого тілесного ушкодження (ст. 101 КК).

Дії винного, спрямовані на угон транспортного засобу, поєднані з позбавленням життя потерпілого, кваліфікуються залежно від спрямованості умислу. Якщо при цьому ставилася корислива мета — заволодіти транспортним засобом, такі дії належить кваліфікувати за п. "а" ст. 93 та ч. З ст. 142 КК. Вбивство з метою полегшити угон транспортного засобу слід кваліфікувати за п. "ж" ст. 93 і ч. З ст. 215³ КК[463].

Використання без дозволу чужого транспортного засобу за обставин крайньої необхідності (наприклад, доставлений у лікарню хворого, який перебуває в небезпечному для життя стані, переслідування небезпечного злочинця) не утворює даного складу злочину і не тягне за собою кримінальну відповідальність.

4. ДОПУСК ДО КЕРУВАННЯ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ ВОДІЇВ. ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ У СТАНІ СПЯНІННЯ

Діяння, що передбачене ст. 215⁴ КК, порушує суспільні відносини з приводу безпечної експлуатації транспортних засобів у сфері дорожнього руху, а також здоров'я й життя учасників та інших осіб.

Вчинення цього злочину передбачає наявність певного типу транспортних засобів, визначення яких дається в примітці до ст. 215 КК.

За ст. 215⁴ КК кваліфікуються дії чи бездіяльність, пов'язані з допуском до керування транспортним засобом особи, яка перебуває у стані сп'яніння. Допуск до керування може бути здійснений шляхом: дачі дозволу чи під час поїздки усно або письмово (маршрутний лист тощо);

мовчазної згоди; розпорядження щодо керування,

Наприклад, С., перебуваючи у стані сп'яніння, передав керування своїм мотоциклом А., який разом з С. вживав спиртні напої. На повороті дороги А. порушив правила безпеки руху, не справився з керуванням і мотоцикл перекинувся, травмувавши пішохода Д., який дістав тяжкі тілесні ушкодження. В даному випадку С. передав керування транспортним засобом А. на прохання останнього, що становить одну з форм злочинного допуску.

Як іншу форму допуску необхідно розглядати неперешкодження водієві, який перебуває у стані сп'яніння керувати транспортним засобом. Таке непершкодження є специфічною формою злочинної поведінки посадових осіб, відповідальних за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів, яка визначається законом та теорією кримінального права як злочинна бездіяльність. Обов'язковою умовою кримінальної відповідальності посадової особи за бездіяльність є її юридичний або інший обов'язок діяти певним чином. Такий юридичний обов'язок осіб передбачений Законом України "Про дорожній рух" від ЗО червня 1993 р.[464] У п. 2 ст. 12 закону зазначено, що посадові особи, які відповідають за експлуатацію і технічний стан транспортних засобів, зобов'язані не допускати до керування ними осіб, які перебувають у стані алкогольного сп'яніння.

Так, лінійний диспетчер Т., який був повідомлений про перебування на лінії водія Л. у нетверезому стані, впевнився в цьому, коли останній передавав йому документи на вантаж. Але Т. не вжив заходів до відсторонення Л. від керування транспортним засобом, хоч був зобов'язаний зробити це згідно зі своїми службовими обов'язками. Бездіяльність Т. призвела до того, що Л., продовжуючи працювати на лінії у стані сп'яніння, порушив правила безпеки руху, що потягло за собою дорожньо-транспортну пригоду з тяжкими наслідками[465].

Інше положення даного закону, яке стосується водіїв індивідуальних транспортних засобів, а також водіїв підприємств, організацій або установ незалежно від форм власності, закріплене у ст. 16: водій зобов'язаний не передавати керування транспортним засобом особі, яка перебуває у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння.

Порівнюючи характер наведених обов'язків посадових осіб і водіїв транспортних засобів, неважко побачити між ними певну відмінність. Вона полягає у тому, що, на відміну від посадової особи, водій не має владних повноважень, і закон вимагає від нього лише одного — не передавати керування транспортним засобом особам, які перебувають у стані сп'яніння. Отже, дії по передачі керування транспортним засобом обумовлюються усним дозволом, проханням, домовленістю, жестами тощо.

При цьому слід зазначити, що межі об'єктивної сторони цього злочину не завжди збігаються з безпосередньою передачею керування транспортним засобом. У слідчій і судовій практиці трапляються випадки, коли особа, відповідальна за технічний стан або експлуатацію транспортного засобу, допускає до керування водія, явно не усвідомлюючи, що той перебуває у стані сп'яніння, а потім, усвідомивши це, не вживає заходів до відсторонення його від керування транспортним засобом чи не виявляє до цього факту ніякого ставлення, що сприймається водієм як дозвіл на подальше керування транспортним засобом.

Наприклад, К., керуючи за дорученням легковим автомобілем, передав керування ним Н. і тільки після того зізнався, що Н. в цей день вживав спиртні напої, але значення цьому не надав і ніяк на це не відреагував. Під час руху Н. не впорався з керуванням, і автомобіль перекинувся. При цьому один пасажир загинув, а К. були заподіяні середньої тяжкості тілесні ушкодження. Народний суд засудив К. за ст. 215⁴ КК, а Н. — за ч. 2 ст. 215 КК. Таке рішення суду відповідає закону[466].

Допуск до керування транспортним засобом у розумінні ст. 215⁴ завжди об'єктивно пов'язаний з повним переходом керування до особи, яка перебуває у стані сп'яніння. Це значить, що така особа має можливість у повному обсязі виконувати функції водія транспортного засобу в процесі дорожнього руху.

Але можлива й інша ситуація. Наприклад, водій механізованої колони П., повернувшись з рейсу, не поставив автомобіль у гараж, а поїхав пиячити в село. Звідти він разом з Б., який також перебував у нетверезому стані, поїхав у сусіднє село. У кузові було вісім пасажирів. У процесі руху П. частково передав керування транспортним засобом Б., тобто Б. "крутив кермом", а П. переключав важіль коробки передач. Коли машина виїхала з села, вони не впорались з керуванням і з'їхали в кювет, де машина перекинулась. При цьому два пасажири загинули, а четверо були травмовані.

У даному разі не йдеться про передачу керування у розумінні ст. 215⁴ , і дії кожного з них, П. і Б., підлягають кваліфікації за ч. З ст. 215 КК. Таке рішення щодо квалі-фіакації дій цих осіб обґрунтовується тим, що функцію керування транспортним засобом виконували одночасно дві особи.

Під станом сп'яніння слід розуміти комплекс психічних, неврологічних і соматичних ознак (розладів), що виникають внаслідок впливу алкоголю, його сурогатів або наркотичних засобів. Такий вплив можуть мати також токсичні або лікарські чи Інші препарати. Ступінь сп'яніння особи на кваліфікацію діяння не впливає[467].

Злочин, що розглядається, є закінченим з моменту настання хоч би одного з наслідків, які перелічені у ст. 215. Звичайно потерпілими від цих злочинів є сторонні особи. Але на практиці виникають ситуації, коли внаслідок допуску до керування транспортним засобом особи, яка перебуває у стані сп'яніння, вона, порушуючи правила безпеки руху чи експлуатації транспорту, сама стає жертвою цього правопорушення.

Треба зазначити, що в судовій практиці є різні і нерідко діаметрально протилежні підходи до вирішення цього питання. Звичайно, більшість таких рішень не переглядається, що не сприяє утвердженню законності.

Так, за вироком Тисменицького районного народного суду Р. виправдано за ст. 215⁴ КК за відсутністю в його діях складу злочину. Він був відданий до суду за те, що допустив до керування закріпленим за ним службовим автомобілем свого знайомого, водія Ш., який завідомо для нього перебував у нетверезому стані. Внаслідок порушення правил дорожнього руху автомобіль перекинувся, і Ш. загинув.

За протестом заступника Генерального прокурора України судові рішення скасовані, а справу повернуто на новий судовий розгляд з таких підстав.

Як свідчать матеріали справи, Ш. звернувся до Р. з проханням дати йому службовий автомобіль для поїздки до м. Івано-Франківська. Р. погодився, після чого вони разом вживали спиртні напої. У нетверезому стані Ш. сів за кермо автомобіля, в салоні якого був і Р. Внаслідок перевищення швидкості Ш. не впорався з керуванням і вчинив аварію.

Р. підтвердив ці обставини, проте пояснив, що дозволив Ш. керувати службовою автомашиною, коли той був у тверезому стані, отже він не може нести відповідальність за наслідки, які настали з вини самого потерпілого.

Суд узяв до уваги ці пояснення Р., але не дав їм належної оцінки, а так само І показанням свідка. Між тим останній заявив, що був присутній, коли Ш. просив Р. дати йому службовий автомобіль, і чув, як Ш., одержавши згоду, запросив Р. до ресторану розпити спиртні напої.

Не перевіривши належним чином цих показань, суд не зміг належно оцінити і ту обставину, що Р. передав закріплений за ним автомобіль Ш., коли той перебував у стані сп'яніння.

Скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий судовий розгляд, судова колегія вказала на необхідність ретельно дослідити обставини справи І залежно від цього вирішити питання про вину Р. у вчиненні злочину, передбаченого ст. 215⁴ КК[468].

При новому судовому розгляді цієї справи Тлумачський районний народний суд засудив Р. за ст. 215⁴ КК і призначив йому покарання — два роки виправних робіт за місцем роботи з утриманням 20% заробітку в доход держави і з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на два роки.

З об'єктивної сторони злочинний допуск є одиничним злочином незалежно від того, скільки дорожньо-транспортних пригод після цього вчинив водій, що був допущений до керування транспортним засобом у стані сп'яніння. Для кваліфікації важливо встановити, чи стали вони наслідком одного допуску чи кількох.

Водії комбікормового заводу X. і М. разом вживали спиртні напої. Після роботи X. на закріпленому за ним автомобілі поїхав до свого дому, де передав керування транспортним засобом М. для поїздки додому в інший населений пункт. По дорозі М. заподіяв смертельну травму велосипедисту, а після цього вчинив зіткнення з іншим автомобілем з наслідками, передбаченими ч. 1 ст. 215 КК. За вироком районного народного суду X. засуджений за ст. 215⁴ КК, а М. — за ч. 2 і ч. 1 ст. 215 КК[469].

Відповідальність за ст. 215⁴ настає за порушення допущеним до керування водієм правил безпеки руху або експлуатації транспорту, яке перебуває у причинному зв'язку з наслідками, що настали. Якщо причинного зв'язку не встановлено, немає і складу злочину, передбаченого ст. 215⁴ КК. Крім того, слід зазначити, що в даному складі злочину причинний зв'язок має свою особливість. Суть полягає в тому, що ланцюг факторів, які зв'язують причину і наслідки, умовно має такий вигляд: протиправні дії особи, що відповідає за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів — протиправні дії особи, яка керує транспортним засобом у стані сп'яніння, пов'язані з порушенням правил безпеки руху або експлуатації транспорту — настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених ст. 215 КК.

Іншими словами, наявність складу злочину в діях суб'єкта злочину, передбаченого ст. 215⁴ КК, завжди залежить від характеру поведінки водія, оскільки вона врешті-решт зумовлює настання злочинних наслідків.

Таким чином, є підстави стверджувати, що причинний зв'язок між діянням суб'єкта І наслідками, що настали, в складі злочину, передбаченого ст. 215⁴ КК, має розглядатися як опосередкований.

При кваліфікації злочинів, передбачених ст. 215⁴. слід враховувати, що відповідальність за нею настає незалежно від того, чи притягнуто до кримінальної відповідальності особу, яка керувала транспортним засобом і порушила правила безпеки руху або експлуатації транспорту і це потягло за собою суспільно небезпечні наслідки. Водій не притягається до кримінальної відповідальності, якщо він не може бути визнаний суб'єктом злочину або нести відповідальність (недосягнення І6-річного віку, неосудність, загибель у дорожньо-транспортній пригоді і т. ін.).

Наприклад, Н. вживав разом з К. алкогольні напої, після чого передав йому керування своїм мотоциклом. К. наїхав на купу каміння на узбіччі, від чого мотоцикл перекинувся. К. загинув, а Н. дістав легкі тілесні ушкодження. Дії Н. були кваліфіковані за ст. 215⁴ КК, і йому призначено покарання — три роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку строком на два роки і позбавленням права керувати транспортними засобами строком на два роки[470].

За ст. 215⁴ КК кваліфікуються дії посадових осіб, які користуються правом допуску водіїв до експлуатації транспортних засобів; власників або володільців індивідуальних транспортних засобів; водіїв державних, колективних та індивідуальних транспортних засобів.

Що стосується державних підприємств, організацій чи установ, то до таких осіб належать: керівники служб безпеки руху та експлуатації транспорту, ревізори безпеки руху і диспетчери, начальники автоколон, їх заступники, бригадири, механіки та інші відповідні особи. Але тут обов'язково треба встановити, чи були наділені зазначені особи повноваженнями щодо допуску або відсторонення водія від керування транспортним засобом.

Наприклад, диспетчер автоколони Я., знаючи, що водій рейсового автобуса К. у день відпочинку перебував у нетверезому стані, запропонував йому виїхати в рейс, на що оформив дорожній лист, а начальник автоколони Г. в кабінеті розпив з К. ще пляшку горілки. У дорозі п'яний водій наїхав на шлагбаум і розбив лобове скло автобуса. Цей факт довели до відома диспетчера Я., але він і після цього не усунув К. від керування автобусом. У подальшому на автовокзалі касир-диспетчер Д. також не усунула К. від керування автобусом. Врешті-решт К. не зміг розвернути автобус, внаслідок чого він упав у річку, що потягло за собою загибель і травмування пасажирів.

Такий допуск є результатом спільних, поєднаних умисних дій, усвідомлених усіма названими особами. Тому всі вони повинні нести відповідальність за ст. 2І5⁴ КК.

Але іноді в слідчій та судовій практиці трапляються помилки щодо визначення суб'єкта аналізованого складу злочину. Так, наприклад, безпідставно був засуджений К., який працював буровим майстром розвідувальної партії. За розпорядженням начальника розвідувальної партії він на автомобілі, яким керував водій К-в, поїхав у село, щоб одержати і привезти устаткування для розвідувальних робіт. Дорожній лист був виписаний на ім'я К. та підписаний відповідальним за автотранспорт С. Отримавши устаткування, К. і К-ов випили горілки і були нетверезі. Тому автомобілем на зворотному шляху керував І., який порушив правила дорожнього руху, внаслідок чого автомобіль перекинувся і при цьому один пасажир загинув, а І. дістав середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Судова колегія Верховного Суду в ухвалі по цій справі вказала» що К. не може бути суб'єктом цього злочину, оскільки він не був відповідальний за безпеку руху та експлуатацію транспортного засобу.

Суб'єктивна сторона передбаченого ст. 2І5⁴ КК злочину характеризується необережною формою вини, яка визначається ставленням до наслідків, хоч саме діяння (допуск) вчинюється умисно.

При цьому необхідно дуже ретельно з'ясувати об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу злочину, які фактично встановлені при розслідуванні і судовому розгляді кримінальної справи. Щодо цього дуже показовим є такий приклад,

За вироком Ірпінського районного народного суду Київської області Д. засуджено за ст. 2І5⁴ КК до одного року десяти місяців позбавлення волі за допуск до керування автомобілем особи, яка перебувала в стані алкогольного сп'яніння, що спричинило автоаварію. На підставі ст. 43 КК до цього покарання приєднано покарання, не відбуте Д. за попереднім вироком, і остаточно за сукупністю вироків йому призначено два роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму.

Як визнав суд, Д. з дозволу свого батька взяв належний йому легковий автомобіль і їздив на ньому разом з іншими особами. Після вживання значної кількості спиртних напоїв Д. не міг керувати автомобілем і поступився місцем С. Внаслідок перевищення С. швидкості автомобіль перекинувся в кювет, при цьому був тяжко травмований пасажир О., який по дорозі до лікарні помер.

За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові рішення скасовані з таких підстав.

Визнаючи Д. винним у передачі керування автомобілем нетверезому С., суд виходив з того, що він усвідомлював характер своїх дій і що саме з його дозволу С. сів за кермо автомобіля. Проте цей висновок суду не відповідає наявним у справі доказам. Ні в стадії розслідування, ні в судовому засіданні Д. не визнав себе винним і пояснив, що своїх дій у проміжок часу від виходу з ресторану до дорожньо-транспортної події не пам'ятає.

За показаннями С., після ресторану Д. був п'яний і керувати автомобілем не міг, а тому він, С., посадив Д. на заднє сидіння і сів за кермо сам. Присутній при цьому свідок Ю. показав, що С. почав керувати автомобілем уже після того. як Д. заснув.

Ці докази підтверджують, що Д. не тільки не передав С. керування автомобілем, а й не усвідомлював, що той сів за кермо. Отже С. зробив це без дозволу Д., який будь-яких дій, що були спрямовані на передачу керування автомобілем п'яному С. і містили б склад злочину, передбаченого ст. 2І5⁴ КК, не вчинив. Тому колегія скасувала судові рішення щодо нього і справу закрила на підставі п. 2 ст. б КПК України[471].

5. ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ, НОРМ І СТАНДАРТІВ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДОРОЖНЬОГО РУХУ

Кримінальний кодекс доповнено ст. 215⁵ згідно із Законом України "Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху" від 23 грудня 1993 р.[472]

Цією статтею розширено коло суспільних відносин, що регулюються кримінально-правовими нормами у сфері безпеки руху та експлуатації траспорту.

Об'єктивна сторона даного складу злочину передбачає сукупність таких ознак: 1) порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху при будівництві, реконструкції, ремонті або утриманні шляхів, вулиць, залізничних переїздів та інших шляхових споруд; 2ї настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених ст. 215 КК України; 3) встановлення причинного зв'язку між порушенням правил, норм і стандартів та суспільно небезпечними наслідками.

Таким чином, диспозиція цієї статті бланкетна. Вона відсилає до відповідних нормативних актів, пов'язаних із забезпеченням безпеки дорожнього руху, якими є, наприклад, Правила прийняття до експлуатації закінчених будівництвом автомобільних доріг та інші.

Сучасна автомобільна дорога — це досить складна інженерна споруда, яка разом з ЇЇ обладнанням є складовим компонентом комплексу системи забезпечення безпеки дорожнього руху. Автомобільна дорога, вулиця являють собою частину території, в тому числі в населеному пункті, призначену для руху транспортних засобів і пішоходів, з усіма розміщеними на ній спорудами (ст. 21 Закону України "Про дорожній рух"). Дорога включає в себе одну або кілька проїзних частин, а також трамвайні колії, тротуари, узбіччя і розділювальні смуги, якщо вони є.

Автомобільні дороги, вулиці поділяються на загального користування, відомчі та приватні. Автомобільні (позаміські) дороги загального користування поділяються на дороги державного та місцевого значення. Автомобільні дороги державного значення поділяються на магістральні та інші. У містах вулиці та дороги поділяються на магістральні вулиці та дороги, дороги та вулиці місцевого значення.

Залізничний переїзд — перехрещення дороги із залізничними коліями на одному рівні, яке влаштовують, як правило, поза межами залізничних станцій і маневрових колій. Переїзди бувають регульовані і нерегульовані.

До інших шляхових споруд належать мости, шляхопроводи, естакади, тунелі, лінії зв'язку та освітлення, засоби технічного регулювання дорожнього руху тощо.

Проекти на будівництво, реконструкцію і ремонт автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів підлягають експертизі та погодженню з органами державного нагляду за додержанням законодавства, правил, норм та стандартів безпеки дорожнього руху.

У свою чергу всі види робіт по будівництву, реконст-рукції та ремонту автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів мають здійснюватися згідно з проектами та вимогами правил, нормативів і стандартів України з безпеки дорожнього руху (ст. 23 Закону України "Про дорожній рух"). Якщо виникають умови, за яких неможливо провести ті чи інші роботи, виконавець повинен повідомити про це проектувальника і замовника робіт, щоб вжити додаткових заходів щодо забезпечення безпеки дорожнього руху.

При прийнятті згаданих об'єктів після будівництва, реконструкції або ремонту за участю органів державного нагляду обов'язково слід враховувати виконання заходів щодо забезпечення безпеки дорожнього руху.

Під час будівництва доріг можуть бути порушені певні норми та стандарти, що стосуються витривалості дорожнього полотна, додержання певних нормативів щодо поперечного та поздовжнього профілів і кривих проїзної частини у плані тощо. Якщо такі порушення призвели до створення аварійної обстановки і настання наслідків, передбачених законом, а також за наявності інших підстав, винна особа притягується до кримінальної відповідальності.

Було завершено будівництво нової ділянки дороги в місті, але через наявність недоліків не введено в експлуатацію. Бригада будівельників усувала недоліки, пов'язані з доробками дренажних колодязів для відведення дощової води з дорожнього полотна. Після закінчення роботи технологічні машини та механізми залишились на проїзній частині.

Незважаючи на заборонні дорожні знаки, деякі водії, щоб скоротити шлях, використовували нову дорогу. Один з них у темний час доби (лінії освітлення дороги ще не працювали) вчинив наїзд на компресор, що стояв на смузі руху. При цьому загинули один з пасажирів і сам водій.

У цьому випадку немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності осіб, відповідальних за будівництво дороги, бо вона ще не була введена в експлуатацію, і рух трансптортних засобів по ній був заборонений;

Порушення певних вимог безпеки дорожнього руху можливе під час виконання робіт по реконструкції або ремонту автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів. Згідно із законом організації, що відповідають за утримання зазначених об'єктів, можуть закрити чи обмежити рух на підставі ордера, що його видає відповідний дорожній орган, а в містах — служба місцевого державного органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування. В ордері зазначаються умови заборони або обмеження руху, порядок інформування про це учасників дорожнього руху, заходи щодо безпеки дорожнього руху і строки проведення робіт. Але в окремих випадках (стихійні явища) аварійні роботи можливі без зазначеного ордера, про що повідомляється місцевим органам державної виконавчої влади, органам місцевого самоврядування та органам Державтоінспекції МВС України.

У процесі експлуатації доріг під впливом динамічних навантажень від транспортних засобів, а також природних факторів постійно виникають деформації дорожнього покриття. Цс призводить до осідання, прогинань І втрати цілісності покриття дороги, погіршення її рівності. Єдині правила ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів та їх охорони затверджує Кабінет Міністрів України (ст. 24 Закону України "Про дорожній рух").

Ремонт вулиць і доріг поділяється на поточний, середній та капітальний. Основними видами робіт при ремонті вулиць і доріг є усунення тріщин, вибоїн, осідання проїзної частини та тротуарів, ліквідація хвилястості, зсувів, напливів на дорожньому покритті. Це також роботи по розширенню проїзної частини, випрямленню окремих ділянок дороги, збільшенню радіуса горизонтальних кривих, влаштуванню нових або відновленню існуючих бар'єрних огорож.

Виконання дорожніх робіт неминуче призводить до погіршення умов безпеки руху. Ділянки доріг, де проводяться такі роботи, стають потенційно небезпечними для учасників дорожнього руху. Часто особи, відповідальні за проведення цих робіт, не вживають заходів до усунення недоробок, залишають на небезпечних ділянках дорожньо-будівельні матеріали, технологічне устаткування, що спричинює наїзди на них транспортних засобів. Трапляються зіткнення транспортних засобів з дорожніми машинами та механізмами, наїзди на дорожніх робочих, потрапляння транспортних засобів у розриття, відкриті люки підземних комунікацій та інші пригоди.

Порушення, про які йдеться в диспозиції ст. 215⁵ КК, можуть бути різні: відсутність або встановлення непофар-бованих щитів і бар'єрів, відсутність дорожніх знаків або невірне застосування їх, відсутність сигнального освітлення, огорожею не визначено чіткої зони, в якій проводяться ремонтні роботи, відсутність або невірне застосування дорожньої розмітки тощо.

Утримання шляхів, вулиць, залізничних переїздів та інших об'єктів дорожнього руху — це комплекс заходів, які забезпечують ефективне використання комунікацій у сфері дорожнього руху. Стосовно доріг це: підмітання, миття, а також полив дорожнього покриття; знепилення доріг; очищення покрить від ґрунтових нанесень і залишків технологічних матеріалів, що застосовуються для посипання доріг у зимовий час; забезпечення стоку води з проїзної частини під час зимових відлиг; посипання мінеральними матеріалами ділянок покрить, де в спеку має місце вихід бітуму на поверхню покриття, і т. ін.

Це також підтримання в належному стані розмітки про-їзної частини, утримання світильників зовнішнього освітлення, технічних засобів організації та регулювання дорожнього руху, обрізання крон дерев тощо.

При виконанні ремонту на ділянках доріг або дорожніх робіт по їх утриманню застосовують пересувні огорожі різних типів, дорожні знаки, світлофори, засоби дорожньої розмітки, сигнальні ліхтарі та ін.

Пересувні огорожі мають відповідати певним вимогам (міцність конструкції, стійкість лакофарбового покриття тощо). Видимість технічних засобів, дорожніх знаків, технологічних машин і механізмів має забезпечуватися на достатній відстані — не менше як 100—300 м (залежно від місця, де проходить дорога). Дорожні знаки треба розміщувати в полі найбільшої концентрації уваги водія.

Цих нормативів додержуються не завжди. Наприклад. водій таксомотора рухався по дорозі з одностороннім рухом транспортних засобів. Умови руху не сприяли його безпеці:

темрява, а також дощова погода. Раптово водій побачив у безпосередній близькості дерев'яні стояки огороджуваль-ного бар'єра. Уникаючи наїзду на перешкоду, він різко повернув кермо праворуч, але машину занесло на слизькому забрудненому асфальті, після чого транспортний засіб вдарився в освітлювальну опору. Пасажир таксомотора дістав тяжкі тілесні ушкодження.

Огляд місця пригоди й інші слідчі дії дали можливість встановити безперечні докази, що свідчили про цілий комплекс порушень норм і стандартів щодо забезпечення безпеки руху. Так, при проведенні ремонтних робіт проїзної частини з розриттям покриття огороджувальні бар'єри були встановлені по краях розриття без додержання безпечної відстані; дорожній знак "Об'їзд перешкоди з правого боку" був закріплений не належним чином — від вітру він опинявся під гострим кутом дороги в напрямку руху транспорту, що не дозволяло своєчасно його помітити; дерев'яну огорожу не було пофарбовано, що не давало змоги водієві заздалегідь виявити ділянку ремонтних робіт на дорозі; сигнальний червоний ліхтар, змонтований перед ділянкою ремонтних робіт, не був з'єднаний з мережею живлення; на місці пригоди не працювали три ртутні ліхтарі зовнішньої електричної мережі освітлення, через що утворилася затемнена зона завдовжки 150 м. Якщо додати дощову погоду, то, мабуть, не залишається сумнівів, що аварія була майже запрограмована.

Але склад цього злочину передбачає наявність такої важливої ознаки, як причинний зв'язок. Іншими словами, особа, відповідальна за будівництво, реконструкцію, ремонт або утримання шляхів, вулиць та інших об'єктів, яка порушила правила, норми або стандарти забезпечення безпеки дорожнього руху. несе відповідальність за наслідки, що настали, лише за умови, що її дія або бездіяльність створила необхідні і достатні умови для перетворення причини в наслідок.

Так, безпідставно був засуджений за порушення правил безпеки руху Ж. Він їхав на автомобілі зі швидкістю 60— 70 км за годину і на нерівній ділянці автодороги не впорався з керуванням. Машина з'їхала в кювет і перекинулась. Один з пасажирів загинув.

Судова колегія Верховного Суду скасувала вирок і закрила справу за відсутністю в діях Ж. складу злочину. В ухвалі вона зазначила, що згідно з протоколом огляду та схемою до нього на ділянці довжиною 8 м і шириною 3,5 м дорога має ребристу поверхню. Проведеним органами слідства експериментом встановлено, що цю ділянку дороги можна побачити лише на відстані 4—5 м. Як свідчать матеріали справи, пошкоджену частину дороги не було позначено, попереджувальних або інших дорожніх знаків встановлено не було.

Всі ці обставини свідчать, що Ж. не допустив порушень правил дорожнього руху і тому кримінальній відповідальності не підлягає. В цьому випадку можна застосувати ст. 215⁵ КК за умови, що дефект дорожнього полотна на даній ділянці е результатом порушення певних стандартів при будівництві (реконструкції, ремонті) або наслідком неналежного утримання дороги.

Злочин є закінченим з моменту настання будь-якого з наслідків або кількох з них, передбачених ст. 215 КК, тобто за конструкцією склад даного злочину є матеріальний.

За ст. 215⁵ КК кваліфікуються дії осіб, відповідальних за будівництво, реконструкцію, ремонт або утримання шляхів та їх комунікацій. Це керівники дорожньо-будівних організацій та їх підрозділів, виконроби, майстри та ін.

Із суб'єктивної сторони злочин є необережним, але слід зазначити, що психічне ставлення суб'єкта до порушень правил, норм і стандартів, про які йдеться в аналізованій статті, може бути як умисне, так і необережне, а щодо наслідків — тільки необережне.

6. ПОРУШЕННЯ ДІЮЧИХ НА ТРАНСПОРТІ ПРАВИЛ

Порушення діючих на транспорті правил охорони порядку і безпеки руху, що спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки, передбачене ст. 217 КК, посягає на суспільні відносини у сфері охорони порядку і безпеки руху на транспорті.

Правильне визначення суб'єкта цього складу злочину має важливе значення для кваліфікації. Так, С. засуджено за ст. 217 КК за те, що він, побачивши пішохода, який переходив дорогу, не зменшив швидкість, не вжив заходів, щоб зупинити мопед, внаслідок чого наїхав на потерпілого, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження.

Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Миколаївського обласного суду вирок змінено — дії засудженого перекваліфіковано на ст. 105 КК.

За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України ухвалу касаційної інстанції скасовано, виходячи з таких підстав. Змінюючи вирок, судова колегія обласного суду вказала, що С. не порушив правил, які регулюють безпеку руху автомобільного чи міського електротранспорту, а тому його дії необхідно кваліфікувати як необережне заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, тобто за ст. 105 КК.

Такий висновок не грунтується на законі. Об'єктом злочину, передбаченого ст. 217 КК, є безпечна робота всіх видів механічного транспорту, в тому числі і мопедів.

С. було пред'явлено обвинувачення в тому, що він порушив правила, які регулюють порядок і безпеку руху, і це спричинило тяжкі наслідки. За це він і був засуджений за ст. 217 КК. Крім того, перекваліфіковуючи дії засудженого, судова колегія не врахувала того, що ст. 217 КК є відносно ст. 105 КК спеціальною нормою[473].

Таким чином, даний склад злочину передбачає відповідальність за порушення правил про охорону порядку та безпеки руху, які діють на залізничному, повітряному, водному, автомобільному, електричному та іншому транспорті.

Порушення діючих на транспорті правил вчинюється різними діями: переїзд залізниці в місцях, де це не передбачено; прогін тварин через колію без додержання правил безпеки; порушення правил дорожнього руху водіями транспортних засобів, що не належать до зазначених у примітці до ст. 215 КК, а також велосипедистами, пішоходами, пасажирами; порушення правил безпеки руху та експлуатації при керуванні маломірними суднами тощо.

Порушення діючих на транспорті правил безпеки руху цими особами кваліфікується за ст. 217 КК, якщо це порушення спричинило загибель людей (смерть хоч би однієї людини) або інші тяжкі наслідки.

Як інші тяжкі наслідки розглядаються заподіяння хоч би одній особі тяжких тілесних ушкоджень або заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень кільком потерпілим.

Якщо порушення зазначеними особами діючих на транспорті правил потягло за собою заподіяння інших наслідків, які в ст. 217 КК не згадані, то діяння кваліфікують за статтями Кримінального кодексу, які передбачають відповідальність за злочин проти особи.

Наприклад, без урахування цих вимог закону були кваліфіковані дії Д., який вчинив злочин за таких обставин. Катаючись на катері і бажаючи продемонструвати перед дівчатами швидку їзду, він спрямував його у напрямку човна, на якому каталися Д-ва і Ф., розраховуючи біля човна своєчасно розвернутися. Але через відсутність досвіду Д. вчасно провернути не зміг, зіткнувася з човном І перекинув його. Дівчата потрапили під гвинт катера І їм були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження. Д. був засуджений за необережне тяжке тілесне ушкодження (ст. 105 КК). Але така кваліфікація дій Д. необгрунтована, тому що ця стаття є загальною нормою, за допомогою якої здійснюється охорона здоров'я від заподіяння відповідної шкоди. Вчинений Д. злочин мав місце внаслідок порушення ним правил безпеки руху при керуванні маломірним судном, а заподіяні двом потерпілим тілесні ушкодження, без сумніву, належать до тяжких наслідків[474].

ДІЇ Д. слід кваліфікувати за ст. 217 КК, яка щодо загальних норм глави про злочини проти життя і здоров'я громадян є спеціальною нормою, спрямованою на охорону здоров'я та життя людей від небезпеки, пов'язаної з використанням джерел підвищеної небезпеки. Діяння, пов'язане з використанням джерел підвищеної небезпеки, є посяганням на суспільну небезпеку, а не на особу. Тому заподіяння потерпілому в цьому разі смерті слід кваліфікувати за ст. 215 КК, а не за ст. 98 КК. Таким чином, порушення діючих на транспорті правил безпеки руху, яке спричинило наслідки, передабчені ст. 217 КК, повинно кваліфікуватися за даною статтею, а не за статтею про відповідальність за злочини проти особи.

До речі, санкція ст. 217 КК є дещо суворішою, ніж санкція ст. 98 КК.

Диспозиція ст. 217 КК бланкетна. Вона відсилає до правил, які регулюють порядок і безпеку руху транспорту.

Ці правила встановлюються відповідними нормативними актами. За ст. 217 КК діяння може бути кваліфіковано лише в тому випадку, коли дія або бездіяльність особи пов'язана з порушенням діючих на транспорті правил, яке потягло за собою суспільно небезпечні наслідки, і є причинний зв'язок між порушенням і наслідками.

Наприклад, К., не маючи прав на керування маломірними суднами і на порушення правил користування маломірними суднами, посадив у моторний човен "Прогрес" знайомих П., В. і Н. з метою покататися. В. і П. були у нетверезому стані. У човні не було сидіння, і вони сіли на задній борт. К. керував човном на великій швидкості. При крутому повороті П. і В. випали з човна у воду, і П. потонув. К. був засуджений за порушення діючих на транспорті правил (ст. 217 КК). Судове рішення опротестував прокурор, який стверджував, що дії К. не перебувають у причинному зв'язку зі смертю П. Але судова колегія визнала рішення суду вірним, оскільки порушення К. правил керування маломірними суднами призвело до загибелі П.[475]. Дійсно, поведінка винного, який нехтував правилами безпеки руху, створювала необхідну умову для настання суспільно небезпечних наслідків, що швидко перетворилися на реальність, коли К, на великій швидкості зробив крутий поворот.

За ст. 217 К К кваліфікується порушення діючих на транспорті правил про охорону порядку і безпеки руху, вчинені пішоходами, пасажирами, велосипедистами, водіями транспортних засобів, робочий обсяг двигуна яких менший за 50 куб. см (тобто велосипедів з мотором, мотоциклів, мопедів), погоничами тварин, особами, що керують гужовим транспортом, а також водіями моторних човнів, катерів та інших маломірних суден. Відповідати за цією статтею не можуть особи, які е суб'єктами злочинів, передбачених статтями 77, 215. 215², 215³, 215⁴ та 246 КК.

Ознаки цих суб'єктів, як правило, даються в нормативних актах, що регулюють відповідну галузь транспорту. Зокрема, Закон України "Про дорожній рух" та Правила дорожнього руху досить чітко визначають більшість зазначених вище учасників дорожнього руху, які, до речі, часто є винними у вчиненні цього злочину.

Так, правильно засудив Жовтневий районний народний суд м. Кривого Рогу М. за ст. 217 КК за те, що він у нетверезому стані переходив вулицю на забороняючий сигнал світлофора у безпосередній близькості від мотоцикла, що рухався. Це призвело до аварії, в результаті якої водій мотоцикла дістав тяжкі тілесні ушкодження[476].

В Іншому випадку Ш., який був напідпитку, перебігав у непередбаченому місці проспект у м. Києві. Цими необачними діями він створив на магістралі аварійну обстановку. Водій "Волги", щоб уникнути наїзду на пішохода, був змушений звернути вбік і врізався в іншу машину. Трьом стороннім особам були заподіяні тілесні ушкодження[477].

А іноді на практиці при визначенні суб'єкта злочину трапляються судові помилки. Міліціонер патрульно-посто-вої служби Білоцерківського міського відділу внутрішніх справ К. у стані алкогольного сп'яніння рухався катером по р. Рось в районі дендропарку "Олександрія", що в м. Білій Церкві, зі швидкістю до 32 км за годину. Пропливаючи поблизу місця, де купалося багато людей, він не врахувавши обмежену ширину і мілкість річки і знехтувавши небезпекою, не знизив швидкості, внаслідок чого вчинив наїзд на неповнолітнього Б., який був смертельно травмований гвинтом катера.

Зазначеними діями К. порушив вимоги правил користування маломірними суднами і правил плавання на внутрішніх водних шляхах. Це перебуває у причинному зв'язку з наслідками, що настали. Дії К. були кваліфіковані за ст. 77 КК.

У касаційній скарзі адвокат посилався на те, що дії К. неправильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 77 КК, оскільки він не був працівником водного транспорту, в день події його було звільнено з міліції, і просив перекваліфікувати ці дії на ст. 217 КК. Аналогічні за змістом докази містилися у скарзі засудженого.

Судова колегія Верховного Суду України, задовольняючи касаційні скарги засудженого і адвоката, вказала на таке. Суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, разом з тим дав діям К. невірну правову оцінку. Рухаючись катером по р. Рось, К. виявив неуважність і не забезпечив безпеки руху, що спричинило загибель потерпілого Б. Ці обставини підтверджуються показаннями Б., М., Г., В. та Т., висновком судово-медичної експертизи і не заперечуються засудженим. Однак висновок суду про те, що К. повинен відповідати за ст. 77 КК, є помилковим. Відповідно до диспозиції цієї норми суб'єктом передбаченого нею злочину може бути лише працівник водного, залізничного або повітряного транспорту. Засуджений К. працював міліціонером патрульно-постової служби. Він здійснював охорону громадського порядку, і йому було поставлено за обов'язок з цією метою в літній час водити катер по р. Рось. Катер не був зареєстрований, не мав номерів, а сам К. не мав прав на його водіння. До того ж, як свідчать матеріали справи, у день події наказом начальника УВС Київської області К. було звільнено з міліції у зв'язку з виходом на пенсію.

Таким чином, оскільки К., який не був працівником водного транспорту, не забезпечив безпеку руху, що призвело до загибелі потерпілого, він повинен відповідати за порушення діючих на транспорті правил за ст. 217 КК України[478].

Злочин, передбачений ст. 217 КК, характеризується необережною виною: особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків, але легковажно розраховує на їх відвернення або не передбачає можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла Їх передбачити.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману