Як Маша посварилась з подушкою

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 4Следующая ⇒

Колобок

Жив собі дід та баба, та такі убогі, що нічого в них нема. От раз дожились вже до того, що не стало у них і хліба — і їсти нічого. Дід і каже: «Бабусю! Піди у хижку, назмітай у засіці борошенця та спечи мені колобок». От баба так і зробила: витопила в печі, замісила яйцями борошно, що назмітала, спекла колобок і положила на вікні, щоб простиг. А він з вікна — та на призьбу, а з призьби — та на землю та й побіг дорогою.

Біжить та й біжить, а назустріч йому зайчик. «Колобок, — каже, — колобок, я тебе з’їм!» А він каже: «Не їж мене, зайчику-побігайчику, я тобі пісні заспіваю». — «Ану, якої?»

— Я по коробу метений,

На яйцях спечений, —

Як од баби та од діда втік,

Так і од тебе втечу!

Та й побіг.

Біжить та й біжить. Зустрічає його вовк. «Колобок, колобок, я тебе з’їм!» — «Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісні заспіваю». — «Ану, якої?»

— Я по коробу метений,

На яйцях спечений, —

Як од баби та од діда втік,

Так і од тебе втечу!

Та й побіг.

Знову біжить та й біжить. Зустрічає його ведмідь. «Колобок, колобок, я тебе з’їм!» — «Не їж мене, ведмедику-братику, я тобі пісні заспіваю». — «Ану!»

— Я по коробу метений,

На яйцях спечений, —

Як од баби та од діда втік,

Так і од тебе втечу!

Та й маху...

Біжить та й біжить. Зустрічається з лисичкою. «Колобок, колобок, я тебе з’їм!» — «Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісні заспіваю». — «Ану, якої?»

— Я по коробу метений,

На яйцях спечений, —

Як од баби та од діда втік,

Так і од тебе втечу!

«Ану-ну, ще заспівай! Сідай у мене на язиці, щоб мені чутніше було». От він і сів та й давай співати:

— Я по коробу метений,

На яйцях спечений...

А лисичка його — гам! Та й проковтнула.

Багач-ненажера

Був де не був один великий багач. Та прийшло до нього щастя, з якого не мав хосна.

Одного вечора ліг багач спати. Та довго не міг заснути, бо все думав, що живеться йому тяжче, аніж цареві. «Чого цар збирає гроші від бідних, коли у нього і так досить багатства. Чого я мучу себе голодом, аби зібрати маєток? Ей, коби я дужче забагатів, жив би і сам, як чоловік, і людям бідним допомагав би!» — говорить багатій сам з собою.

Ураз щось шепоче багатієві на вухо: «Ось тобі торбина! Бери її і будеш дуже багатий! У торбині один срібний. Та як тільки його візьмеш, в торбинці з'явиться новий. Набери з торбинки стільки срібних, скільки тобі треба. Потім торбинку кинь до ріки. Тільки тоді, коли торбинка буде в ріці, можеш користуватися срібними. Доки торбинка буде у тебе, робити цього не смієш, бо всі срібні стануть камінцями».

Багач мало не здурів, слухаючи такі слова. Та швидко опам'ятався, дивиться, а коло нього справді торбинка. Сунув до неї руку і справді вийняв срібний. Відклав на постіль, сунув руку знову, а там новий срібний.

— Ой, яке щастя привалило до мене! — промовляє багач.

За ніч багач вибрав з торбини цілу громаду грошей. Вже зоріло, і він думав, що ниськи кине торбинку до ріки і почне купувати за срібні все, що треба, почне допомагати й бідним.

Та коли засвітило сонце, багач думає так: «Потерплю ще день, їсти не буду, грошей наберу більше».

Чим більше було грошей, тим більше їх хотілося мати. Бере, бере з торбини багач срібні, відірватися від неї не може. В хаті нічого, крім сухого хліба, нема, радий би щось купити поїсти, та не сміє йти від торбини. Закусив хліба, пригасив голод, виймає гроші далі. І ніяк з торбиною не може розлучитися. Так минув тиждень, минув місяць, минув і рік. Багач тішить себе одним: «Хто грошам був би не радий?»

Став багатій жити не краще, а гірше. Забув він про людей, забув свої обіцянки, забув і самого себе. Прямує з торбиною до річки, хоче кинути до води, та тільки подумає, що не буде з чого вибирати срібних, як вертається до хати й знову вибирає срібні.

Постарів багач, знидів, зблід, а грошей брати з чарівної торбини не перестає.

Так і помер біля торбинки й купи срібних.

Бджола рятує гусці життя

Одного разу паслися гуси на толоці над водою. Але одна гуска надибала бджолу, що пила з цвіту мед, та й хотіла її живцем задзьобати, хотіла її дзьобом роздавити. Але бджола як то уздріла, та й проситься, каже: «Кумко, — каже, — дайте мені жити, я стану вам колись у пригоді…» Пішла гуска, скубе траву, аж дивиться — біжить лис. Ов, недобре… Але бджола таки до лиса, до лиса та й таки у сам ніс жильце — ша! Та й полетіла. А лис як скочить у луги, то і слих за ним пропав.

Чому небо зоряне

Був час, коли небо осявали тільки сонце та місяць, а зірок ще не було. І жив тоді один чоловік. Мав діточок, як у решеті дірочок, отож мусив з ранку до ночі в полі працювати, аби їх прогодувати. Був він завше веселий і дуже працьовитий: усе в нього в руках, як то кажуть, горіло, ніколи духом не занепадав.

Одного разу з тим добрим чоловіком (зі злими такого не буває) трапилася дивовижа. Засівав він весняне поле житом. За роботою не встиг оглянутися, як день пролетів. Подивився на сонце, а воно якраз за високу гору ховається. Тільки вогненні кучері й видно. Витер сівач рукавом рясний піт з чола та й зітхнув:

— Ох, сонце, сонце! Швидко ти свою роботу скінчило та вже й спати лягаєш. А мені ж нині кожна хвилина дорога. Завтра може бути пізно. Сказано: весняний день рік годує.

— Ти лиш про себе дбаєш, чоловіче,— докоряло йому сонце, востаннє позираючи з-за високої гори.— Я ж тобі цілісінький день світило, гріло. Та й зараз не спочивати йду. Треба людей і по той бік землі гожою дниною порадувати. А коли тобі дня мало, сій уночі. Ось незабаром мій молодший брат місяць світитиме.

З тими словами сонце зникло за горою.

Послухався сівач його поради. Ще завзятіше взявся він до роботи. Співаючи, сіяв зерно, йшов усе вперед та вперед.

А місяця не було. Така темінь, хочоко виколи. Але чоловік знай висіває жито. Впорався з долиною, взявся засівати гору. Засіяв і гору, а зерна ще цілий лантух лишився. Почухав він потилицю, на той лантух дивлячись.

«А що,— думає,—спробую ще й неба трохи прихопити? Раптом і там жито вродить. Все одно пустує».

Ступив з гори і за якийсь там час усеньке небо засіяв.

Додому натомлений вертався — ледве ноги волочив, але радість на серці велику мав: посіяв зерно вчасно — то й уродить добре. Буде чим дітей рік годувати.

Коли’це бачить — зійшов місць і враз усе небо заіскрилося вогниками. І тих вогників ставало усе більше, вони мерехтіли — аж дух чоловікові перехопило. Ще довго не зводив очей з небаченого досі дива і навіть не здогадувався, що то його зерна зробилися зірками.

Дівчина-тростинка

Одному селі жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку і городу латку.

А в тому селі був дідич Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати дочиніння. Якось дідич став коло Іванкової хати і крикнув:

— А ти хто такий?

— Я собі Іванко.

— А нащо тобі хата, та ще й город?

— У хаті живу, а з города годуюся. Про це й дурень знає.

Пан подумав і сказав:

— Іди до мене фірманом, бо цей город я забираю. На ньому буде пасіка.

— Хіба у вас, паночку, мало свого поля? Гріх будете мати!

— Гріх най іде в міх — зверху макогоном. Не хочеш бути фірманом, то забирайся із села.

Іванко напік собі картопляників, кинув у торбину кілька яблук і помандрував. На березі Пруту побачив журавку. Підійшов — а птаха не тікає, взяв у руки — крило перебите. Вона попросила:

— Допоможи, леґіню. Уже п'ять днів сиджу тут голодна, бо рани болять.

Іванко помив рани, порвав сорочку й перев'язав їх. Відтак зловив у Пруті рибку й нагодував птицю. Хотів зробити їй і хатку, але тільки підійшов до трощі, то почув:

— Не рви мене, леґіню, бо, може, прийде той, що я його чекаю.

— А ти що за одна?

— Дівчина-тростинка.

— Кого чекаєш?

— Свого визволителя.

— Ану, покажися.

Голос відповів:

— Два рази я вже показувалася... Та що з того? Як пішли, так і нема по сьогоднішній день. Ще можу показатись один-єдиний раз.

— Останній раз мені й покажись. Бігме, не обдурю.

— Ну, добре, дивися на вершечок трощі.

Раптом Іванко побачив перед собою чарівну дівчину. Вона була така файна, як перша квітка навесні, але дуже сумна.

— Чому ти сумна?

— Мене украла від батьків зла відьма. Хотіла, щоб я віддалась за її сина-велетня. Я не схотіла і втекла, сховалася в цій трощі. Відьма мене знайшла і обернула в тростинку. Аби мене визволити, треба викрасти мій перстень і покласти його на вершечок...

І дівчина зникла. Вона дуже сподобалася нашому Іванкові. І вирішив їй допомогти. Повернувся до журавки й каже:

— Нам треба розлучитися.

— Куди підеш? — спитала журавка.

— Піду шукати те, про що не можна говорити.

— Най тобі щастить!

Іванко йшов полями, лісами. Якось при дорозі побачив хатку. Увійшов. У сінях були три коти, прив'язані до трьох стовпів. Іванко погладив кожного кота і дав по шматку риби.

— Няв, няв, няв...— озвалися до нього коти.

З хатки почувся якийсь голос:

— Хто там збиткується над вами?

— Не збиткується ніхто. Леґінь дав нам їсти.

— Тоді заходь до хати, леґіню!

У хаті Іванко нікого не побачив, бо там було темно. Викресав вогню і посвітив. На печі лежала стара-старезна баба.

— Добре, синку, що не минув моєї хатки, бо в мене щось у боку коле. Нема кому водиці принести.

— Водиці? Зараз, бабко...

— Сам не принесеш, бо заблудишся. Спусти одного кота, він очима буде присвічувати дорогу.

Іванко вийшов у сіни і спитав:

— Котрий із вас піде зі мною по воду?

— Всі по одному разові,— відповів найстаріший.

І пішли. Дорогою Іванко зацікавився:

— Скажи, котику, чому це ви прив'язані?

— Не можу сказати, стара прожене мене. Спитай другого.

Іванко зварив кулешу, нагодував бабку і котів. Переночував і хоче йти далі. А стара не пускає:

— Побудь тут ще трохи, доки не перестануть мені боліти крижі.

Другого дня Іванко пішов по воду з другим котом.

— Скажи, котику, чому це ви прив'язані?

— Не можу сказати, я боюсь баби...

На третій день Іванко пішов по воду з третім котом. Напоїв його, погладив, дав кавальчик рибки.

— Скажи, котику, чому це ви на прив'язі?

— Боюся говорити, але тобі скажу. Баба — найстарша відьма. Вночі до неї злітаються всі нечисті сили і радяться, як мають людям шкодити. Сьогодні теж зберуться на збіговисько. А щоб ти не чув, баба заліпить тобі вуха воском. То я про все тобі розповім.

— Скажи мені, котику, вони ніколи не говорили про дівчину, що стала тростинкою?

— Як ні? Баба навіть казала, що вже були два леґіні, які хотіли вкрасти в неї перстень. Вона їх обернула у два камені. Там, під хатою, й лежать. Як припече сонечко, баба на них сідає й вигрівається.

— А що треба робити, щоб повернути їм життя?

— Треба скропити камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив.

Іванко зварив вечерю, нагодував бабу, котів і ліг спати. Стара сказала:

— Іванку, сеї ночі буде дуже гриміти. Я тобі заліплю вуха свіжим воском, абис не оглух.

Опівночі до хати почали злітатись всілякі відьми, упирі й чорти. Набилося їх стільки, що не було де ні спати, ні стати. Іванко вийняв віск з одного вуха і почув:

— Чула, що йде і третій леґінь визволяти дівчину з тростини. Але я йому покажу, по чому лікоть кваші. Я перстень заховала в Залізній горі.

Уранці відьма розбудила хлопця і спитала:

— Ти щось чув, Іванку?

— Ні, бабко, я спав, як камінь. Хлопець почав збиратися в дорогу.

— Я йду з тобою,— сказав третій кіт.— Бабу ми обдуримо. Ти зловиш кота й прив'яжеш замість мене. Баба стара й підсліпувата, не скоро помітить.

Іванко так і зробив.

Довго йшли чи мало — прийшли у чисте поле. Раптом у повітрі загуділо. Котик сказав:

— Це баба вже летить за нами. Видно, упізнала підкинутого кота. Але я хитріший...

Він вигріб яму і сказав:

— Залізай сюди!

Іванко заліз, сховався разом з котиком. Баба пролетіла і пропала.

Іванко і котик вибралися з ями і вирушили далі. Ішли день, другий, третій — прибули до печери. Котик сказав:

— Тут живе ворожбит, який дуже сердитий на відьму. Ти зайди до нього, а я доти мишей половлю.

Ворожбит був старий і слабий, як муха восени. Лежав і ледве дихав. Побачивши Іванка, сказав:

— Добре, що прийшов, леґіню. Принеси водички, бо я не годен встати.

Іванко приніс води, зварив обід, нагодував старого. Ворожбит розповів:

— Як я був молодий, то всі відьми мене шанували. А коли зістарився, то спалили мою книгу й покинули мене в цій печері. Мене чекає смерть. Я тобі, леґіню, видам найбільшу таємницю. Хочеш знайти Залізну гору? Тоді слухай добре. Коло печери, з південного боку, закопані чарівні капці. Розкопай їх і візьми собі. Як прийдеш до моря, кинь їх у воду — вони стануть човником і повезуть тебе до Залізної гори. Там є й озерце, з якого ще ніхто не пив...

Ворожбит не встиг більше сказати. Заплющив очі і помер.

Іванко поховав ворожбита так, як це має бути. Відтак викопав собі чарівні капці і вирушив з котиком в дорогу. Довго йшли чи мало — але дійшли до синього моря.

Іванко кинув капці у хвилі, і перед ним виріс із води човен. Сіли й попливли. За одну днину допливли до якогось острова. Коли вийшли на берег, човен знову обернувся в капці.

На острові був дуже густий ліс. Височезні дерева піднімалися до самого неба.

Тоді котик видряпався на верх найвищого дерева і роздивився в усі боки. Крикнув:

— Іванку, Залізна гора — близько.

Побігли туди, куди повів кіт. Перед горою залізли в корчі й почали дивитися, з якого боку в неї увійти. Вони мовчали, і гора мовчала.

Раптом гора заскреготала й отворилася. З неї вийшли дванадцять дівчат з кошиками в руках.

— Добридень, дівчата,— привітався Іванко.— Куди йдете?

— По ягоди. А ти хто такий?

— Я прийшов до вас у гості.

— Ми гостей не приймаємо, нам вони заказані. Як наш господар-велет побачить тебе, більше не будеш ні до кого в гості ходити.

— А ви що за одні?

— Ми — полонянки господаря-велета.

— А він не боїться пускати вас по ягоди самих?

— Не боїться, бо із цього острова не можна втекти. Є лише один-єдиний човен, якого приймає це море.

— А де той човен?

— У ворожбита, що доживає віку в якійсь печері. Того човна не наздожене ніяка сила.

Іванко збирав з дівчатами ягоди й розповідав, як файно жити там, де є багато людей і де нема таких диких нетрів. Потім запитав:

— А ви не знаєте, де ховає господар-велет золотий перстень?

— У золотій скриньці. А ключик від скриньки — в його лівому вусі. Але якщо ти забереш перстень, то заплатиш за нього життям. Господар-велет прокинеться і вб'є тебе одразу. Він сильніший від цієї гори!

— А що маю робити, аби перстень забрати?

— Треба спочатку взяти ключик з його лівого вуха, а потім підпалити книгу життя господаря-велета, яка лежить у нього на столі.

Дівчата назбирали повні кошики ягід. Коли повернулися, брама отворилася, леґінь сховався серед дівчат і зайшов з ними всередину.

Господар-велет спав у величезному залі. Так хропів, що аж гора двигтіла.

Іванко тихенько підійшов до нього. Витягнув золотий ключик з його лівого вуха, відтак узяв кресало і викресав вогню. Роздмухав грубку й підпалив на столі книгу життя господаря-велета.

Чорний як ніч дим піднявся в широкій залі... Господар корчився спочатку, а потім почав кудись пропадати. Зникали ноги, тулуб, руки, шия... Частинка книги не догоріла, впала на долівку і погасла. Тоді очі велета піднялися і почали блукати по залі. Іванко вийшов з темного кутка, підійшов до золотої скриньки, відімкнув і забрав перстень. Господареві очі весь час пливли за ним, але Іванко не боявся. Він отворив двері й вигукнув:

— Егей, дівчата! Принесіть якийсь глечик, аби набрав води з озерця, з якого ще ніхто не пив.

— На, маєш глечик,— сказали дівчата.

Котик повів його до озерця. Набрали води. Тоді котик сказав:

— Треба тікати, доки баба не дізналася про смерть свого сина. Вона може біди нам наробити.

Прийшли перед страшну залізну браму.

— Постукай, Іванку, три рази золотим ключиком.

Іванко постукав. Брама отворилася. Іванко, котик і дівчата побігли до моря. За ними пливли очі господаря-велета.

Іванко кинув чарівні капці в хвилі. З води виріс човен. Всі сіли в нього і попливли морем. Іванко оглянувся. На березі блищали очі господаря-велета... З них текли сльози, великі і круглі, як яблука, і падали в море.

Коли допливли до другого берега, дівчата повибігали на зелене поле. Леґінь сховав чарівні капці в пазуху й сказав:

— Ну, файні дівчата, тепер ідіть додому, бо у нас з котиком — своя дорога.

Дівчата подякували хлопцеві і розійшлися. Іванко подався до відьминої хати. Полляв два камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив. Два леґіні ніби зі сну прокинулися.

— Ми довго спали,— сказали.

— Ого, були б ви спали, поки світу й сонця, якби я вас не розбудив водичкою з цього глечика. Ідіть, хлопці, додому. Відьма, як бачу, вже не має ніякої сили.

Леґіні пішли. А Іванко з котиком подалися до трощі на березі ріки. Іванко вийняв перстень і поклав його на вершок тростини.

Тростина захиталася, і на її місці раптом постала дівчина — файна, як перша весняна квітка.

Іванко сказав:

— Я не зможу ні одного дня прожити без тебе. Будь моєю... Дівчина дала йому золотий перстень, і вони пішли до її тата і мами. То були чесні гуцули, які виплакали очі за своєю єдиною донькою.

Вони зробили весілля. І котик все життя був з ними — пряв золоте прядиво і казки розповідав.

Поклала мама свою дочку Машу спати. Погасила світло та й пішла до сусідки.

Лежала Маша, лежала – ніяк сон не йде до неї. То їй парко, то жорстко, то подушка високо, то подушка низько. Розсердилася Маша – і ну кулаком подушку місити:

– У, противна, жирна, задушлива! – а потім як почала ногами дриґати. Ковдру на підлогу скинула й каже: – І ти забирайся геть, важка та кусюча! – І простирадло стягнула: – Без тебе краще, бо все на підлогу з'їжджаєш.

Злізла Маша з ліжка, ногою тупнула.

– Набридло мені це ліжко! Спи та спи! Нудно!

Сунула вона ноги в капці і, як була, у довгій нічній сорочці, потихеньку вийшла з кімнати.

Дивиться, двері на гачок не замкнені – крізь вузеньку щілинку місячний промінець на підлогу лягає. Постояла Маша, послухала... Тихо. Тільки в саду соловейко співає, а йому відгукується зі ставка жаба. Зіщулилася Маша та й спустилася потихеньку по сходах до саду.

– Ах, як весело не спати! Ах, як весело не спати! – застрибала вона на одній ніжці.

Побігла Маша по доріжці, аж тут на неї з будки собачка Тявко:

– Р-р-гав! Хто йде?

– Це я, Маша.

– Що ж ти не спиш? Пізно вже.

– Та от, у мене ліжко погане, незручне... Я на нього образилася. Тому й спати не йду.

– Ну й добре, – каже Тявко. – Найкраще спати в будці. Ляжеш на підстілку, згорнешся кільцем, морду під хвіст, – і такі тобі сни сняться! Ну ж бо, залазь! Поки я дім стерегтиму, ти поспи.

– Ой, як цікаво! – зраділа Маша.

Опустилася на коліна та й полізла в будку. Спробувала згорнутися кільцем, як Тявко робить, – не виходить. Жорстко, тісно. Покрутилася Маша, покрутилася – незручно кільцем лежати. Тявко морду в будку сунув, а в зубах у нього стара кістка.

– На ось тобі кісточку, – каже, – з нею солодше спиться.

– Дякую, Тявко, – сказала Маша і виповзла з будки. – Гарний у тебе будиночок, але тільки спати мені в ньому не хочеться.

– Яка ти вибаглива! – образився Тявко. – Ніяк тобі не догодиш.

Вліз він у будку, а Маша побігла до курника – подивитися, чи знесла рябенька курка їй пістряве яєчко чи ні.

Пробралася вона через мокрі кущі троянд до сараю. Відсунула клямку й відчинила двері. Дивиться, сидять кури на жердинці, набундючилися – сплять. Тільки півник не спить. Тільки-но Маша в щілину голову просунула, як півник стрепенувся, головою закрутив.

– Хто-хто-хто? – питає.

– Тихо, тихо, півнику, це я, Маша.

– Чого тобі? – суворо запитує півник.

– А я, півнику, прийшла дізнатися, чи знесла ряба курочка мені пістряве яєчко чи ще ні?

– Ти бач, яка нетерпляча! – розсердився півень. – Кожного дня тільки білі яєчка несуться. А пістряві рідко бувають. Іди-но ти краще спати.

– А я не можу.

– Чому?

– Я на своє ліжко образилася. Незручне воно. Ніяк не заснути на ньому.

– Це так, інша справа на жердинці! – погодився півень. – Щільніше один до одного притулишся, пір'я розпушиш, очі заплющиш – і спиш собі до ранку. Добре! Лізь до нас!

Сяк-так влізла Маша на жердинку, ніжки підібгала, голову в плечі втягнула – сидить. З одного боку її курочка гріє, з іншого – півник. І справді добре – тепло.

Задрімала Маша та з жердинки й впала. Добре, що на підлозі в курнику була солома постелена, не сильно Маша забилася.

– Ех, ти, – засміялися кури, – міцніше триматися треба!

Вискочила Маша з курника – та й ну бігти. Сіла вона на ґанку. На місяць дивиться, а спати не йде. Раптом повз неї якийсь птах пролетів, а потім – хоп! – і їй на коліна сів. Дивиться Маша, а це якийсь дивний птах, на мишку схожий, тільки у неї немає хвоста, а проте є м'які чорні крила.

– Здрастуйте, – каже Маша. – А ви хто?

– Я кажан. Вдень я сплю у вас на горищі, а вночі літаю. А ти чому не спиш?

– У мене ліжко незручне. Лежиш, лежиш, ніяк не можна заснути.

– Так, я тобі дуже співчуваю, – зітхнув кажан. – Лежачи спати погано, та ще й на ліжку. Хочеш, я тобі допоможу?

– Хочу! – зраділа Маша.

– Тоді йди за мною на горище.

Кажан плавно змахнув крилами і полетів у віконце під дахом. А Маша полізла на горище по шорсткій дерев'яній драбині.

На горищі в темному кутку гойдалося павутиння, з вікна тягнуло холодом.

– Ось моя спальня, – сказав кажан і підняв догори мордочку. – Зізнаюся, я дуже люблю поспати!

– А де ж ваше ліжечко? – запитала Маша.

– У тому-то й справа, – засміявся кажан, – що я обходжуся без ліжечка. Ах, які чудові сни сняться мені! Варто тільки піднятися під самісіньку стелю, вчепитися лапками он за той цвяшок та повиснути там вниз головою. Усе сниться догори ногами. Ну, чого ж ти стоїш? Лізь до мене нагору, я поступаюся тобі своїм улюбленим цвяшком!

Маша згадала, як вона впала в курнику з жердинки, і потерла забите коліно.

«Як я буду там спати? – подумала вона. – Донизу головою? Я ж впаду! І якось тут незатишно...»

У вікно востаннє зазирнув місяць і сховався за хмару. Стало зовсім темно.

Маша знітилася.

– Ну, де ж ти? – погукав її кажан сонним голосом. – Я вже засинаю!

Маша нічого не відповіла і стала потихеньку спускатися по хиткій драбині донизу. Через шпарину в паркані вона вилізла з саду і спустилася до ставка. Жаби від страху аж кумкати припинили і – шубовсть, шубовсть! – у воду.

Стара Чапля від переляку крилами змахнула.

– Кого це там принесло? – пробурчала чапля і покрутила довгим дзьобом, але потім побачила дівчинку і заспокоїлася. – Чого бродиш, жаб моїх лякаєш?

– Мені спати не хочеться.

– Кхе-кхе-кхе! – хрипло закашлялася чапля. – А я гадала, що тільки мені, старій, не спиться – ревматизм від вологи. А в тебе яка печаль?

– Та... ніяка, – зніяковіла Маша, – просто нудно щовечора спати лягати.

– Вірно, нудно, по собі знаю... То ти цей... лізь-но сюди до мене в очерет, будемо дружити. Я тебе малосольним жабеням пригощу, а потім поряд у багні на одній нозі стоятимемо. Я тебе крильцем прикрию.

А в Маші капці в росі намокли, ноги змерзли.

– Я жаб боюся, – запхинькала вона, – і вода мокра!.. Не буду спати в твоєму домі!

– У-у, ти, рюмсо! – розсердилася Чапля. – Іди-но, і швидше! Мені мокроти й без тебе вистачає.

Відвернулася Маша.

«Як же мокро і холодно спати у жаб'ячому ставку, – думає вона. – От зараз би в ліжечко, під теплу ковдру... І ніяка вона не кусюча, а дуже гарна. І подушка м'яка».

Пішла Маша додому. Пробралася навшпиньки до своєї спальні. Підняла з підлоги ковдру й простирадло, потім поклала на місце подушку і залізла у своє м'яке ліжечко.

Позіхнула й сказала:

– А все ж таки ні в кого в світі немає ліжечка кращого, ніж у мене!

Калиточка

Був собі чоловік та жінка, і була у них пара волів, а у їх сусіди — віз. Ото як прийде неділя або свято, то хто-небудь бере волів і воза та й їде чи до церкви, чи у гості, а на другу неділю — другий, та так і поділялись. От жінка того чоловіка, чиї воли, раз йому і каже:

— Поведи воли та продай, справимо собі коня та повозку, будемо самі до церкви та до родичів їздити. Та ще, бач, сусіда свого воза не годує, а нам волів треба годувати.

Чоловік налигав воли і повів. Веде дорогою, аж ось доганяє його чоловік конем.

— Здоров!

— Здоров!

— А куди це воли ведеш?

— Продавать.

— Поміняй мені за коня.

— Давай.

Виміняв коня, сів верхи та й їде. Від'їхав недалеко і зустрічає чоловіка, що жене корову:

— Здоров!

— Здоров!

— А куди це ти їдеш?

— Коня продавать.

— Поміняй мені на корову.

— Давай!

Поміняв і веде дорогою, аж на полі пасуться свині та вівці. Зговорився він, виміняв корову на свиню, а потім на вівцю і поспішає додому. Овечка гарна, аж де не візьмись розлилась велика ріка, а на ній видимо-невидимо гусей. Підійшов він ближче, розбалакався з людьми, виміняв вівцю на гуску, та й пішов понад річкою, і зайшов у село. Аж стрічає жінку, а та:

— Здоров!

— Здорова!

— А поміняй мені на півня гуску!

— Давай!

Помінялись. Іде далі, аж ось доганяє його чоловік:

— На продаж?

— Еге!

— А поміняй мені на калиточку.

— Давай!

Виміняв за півня калиточку й поспішає додому. Аж тут тобі річка розлилась. На березі стоїть перевіз, плату беруть, а в нього ж ні копієчки.

— А перевезете мене? Дам калиточку.

— Сідай!

Переїхав на другий берег.

А там та стояла валка чумаків. Як розпитали ж вони його, за що він виміняв калиточку, сміються з нього.

— Що тобі,— кажуть,— жінка за це зробить?

— Аж нічого! Скаже, слава богу, що хоч сам живий вернувся.

Та й побились об заклад. Коли скаже жінка так, то чумаки оддадуть йому дванадцять маж хури із батіжками. Зараз одібрали одного з себе і послали його до баби. От той приходить.

— Здорові!

— Здоров!

— А ти не чула про свого старого?

— Ні, не чула.

— Він воли на коня проміняв.

— От добре, возик недорого стоїть, як-небудь зберемось.

— Та й коня проміняв на корову.

— Це ще й краще, буде у нас молоко.

— Та й корову проміняв на свиню,

— І то добре, будуть у нас поросятка, а то чи заговляти, чи розговляться — все треба купити.

— Та й свиню проміняв на вівцю.

— І це добре, будуть ягнятка та вовночка, буде що у мене у спасівку прясти.

— Та й вівцю проміняв на гуску.

— І це добре, будут у нас крашаночки та пір'я.

— Та й гуску проміняв на півня.

— О, це і ще краще, півень раненько співатиме та нас до роботи будитиме.

— Та й півня проміняв на калиточку.

— І це добре, будемо, де хто заробить — чи він, чи я, в калиточку складати.

— Та він і калиточку за перевіз віддав.

— Ну що ж, слава богу, що хоч сам живий вернувся.

Так тим чумакам нічого робити, віддали йому дванадцятеро маж.

Дракон з Чортової скелі

Ніхто не знав, звідки прилетів цей дракон, що оселився піді Львовом на Чортових скелях.

В погідну днину вигрівав своє могутнє тіло на скелях, ліниво мружачи дрімливі очі. Коли надходив вечір і тіні високих сосен лягали на землю, дракон оживав – спочатку з хрумкотом потягувався, розправляючи могутні лапи, далі шкробав гострими кігтями по камінні, аж іскри летіли, а вкінці розривав повітря голосним гарчанням. Від його рику стрясалися дерева, гуркотіло каміння, аж луна котилася і страхом напоювала місто.

Був час, коли дракон убивав для самої лише розваги. Годі було потрапити зі Львова до Винник, бо страховище чаїлося в лісі на пагорбах і тільки й чекало на необачного подорожнього.

Та от урешті уклали львів’яни зі змієм таку угоду, що будуть йому приганяти худобу на поживу. А крім того щомісяця молоду панну приводити.

Того чорного дня всі дівчата вкладали до шапки папірчики зі своїми іменами, а посланці з шапкою ішли до самої драконячої печери й ставили шапку перед чудовиськом.

Змій якусь хвилю обнюхував папірці, а тоді як дмухне – всі вони, мов пелюстки, вгору злітали. Лише один папірчик залишався.

Посланці поверталися назад, несучи в шапці для когось горе, а для міста спасіння.

І так тривало понад рік, аж поки не випала черга на доньку коваля Ярину.

Вістку їй принесли якраз у переддень шлюбу. Родина вся залилася слізьми, та що мали робити – мусили споряджати ковалівну на смерть таки того вечора.

Її наречений був мисливцем і відчайдухом таким, що не раз з самою лише рогатиною йшов на ведмедя. Але дракон – не ведмідь. Може б, його вдалося забити, але ж він не підпустить до себе, змете гарячим полум’ям.

– Знаєте що, – сказав мисливець до коваля. – Я піду замість Ярини.

– Що ти говориш? – здивувався той. – Дракон чекає панну. Тобою він не вдовольниться.

– Він і дістане панну, – усміхнувся мисливець. – Я буду тією панною.

І по тих словах парубок хутенько зголив собі вуса, натер щоки буряком, вбрався в Яринину шлюбну сукню – чим не панна? От тільки на голову лляного прядива накласти й віночок вчепити.

– Боже мій! – жахнувся посланець, котрий мав відпровадити офіру до змія. – Та ж дракон нас усіх тоді заб’є, коли викриє обман!

– Не вспіє викрити, – сказав юнак. – Ходімо.

І пішли вони удвох з посланцем до Чортових скель. Посланець усю дорогу трусився й молитви шепотів, а мисливець стискав меча, захованого в складках широкої сукні.

Дракон уже чекав. Ані тіні підозри не мигнуло йому в очах. Бачив перед собою струнку вродливу панну з буйним хвилястим волоссям, котре падало на дещо заширокі плечі.

Посланець уклонився і поспішив покинути жахливу місцину, а юнак сміливо рушив до змія.

Той лежав собі, ліниво муркочучи під ніс, і жер жадібним поглядом улюблений смаколик. Зараз він насолодиться ніжним дівочим м’ясцем. З цією п’янливою думкою дракон підвів голову з лап і пащеку розкрив. Але що це?! Раптом панна зробила різкий рух і в повітрі зблиснув гострий меч.

На мить дракон закляк від несподіванки. У його не надто розумній голові виникла підозра, що панна не може володіти такою силою, щоб вимахувати двосічним мечем, як веретеном. Але це була його остання думка, бо в наступну мить з розсіченої драконової шиї бухнула чорна паруюча кров і, мов смола, заклекотіла по камінні. Ще один удар – і голова змія покотилася в підніжжя скель.

Так ото настав кінець лютому драконові. Голову його забрав із собою хоробрий мисливець, а тіло розшарпали лісові звірі та птахи. Але ще й досі можна побачити на скелях сліди драконових пазурів.

Познавательные статьи:



Где возникла философия и почему?

Относительная высота сжатой зоны бетона

Сущность проекции Гаусса-Крюгера и использование ее в геодезии

Тарифы на перевозку пассажиров